Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

міг зрозуміти. Вони говорили, що йдуть або повертаються з патрулювання або з чергування. Та для нього обидва ці терміни були незрозумілими. Багато, дуже багато чого він не розумів. Чому всі до нього ставляться так прихильно? Особливо той, якого всі називали товариш капітан? Чому люди, яких він ніколи не бачив, звинувачували його в якійсь провині під час чергування? Він не пам’ятав нічого, ні що з ним трапилося тієї ночі, ні навіть свого імені.

Він нічого не згадав протягом минулих п’яти днів, хоч і дуже хотів згадати. Та щоразу, коли він напружував пам’ять, його огортав жах невідомо перед чим, і він відмовлявся. Він непорушно сидів на лаві цілими годинами, мов кам’яна брила, втупившись бездумним поглядом у небо. Іноді кухар просив його допомогти чистити картоплю.

— Товаришу капрал, чи не змогли б ви допомогти мені чистити картоплю?

— А чого ж, допоможу. Як тебе звати?

— Парфеній!

І кухар дивився на нього гак жалісно, як і всі інші, а особливо один Керуцашу, який запевняв його, ніби він його друг. Але як це може бути, щоб він не знав свого друга?

Іноді до нього приходив командир тих людей.

— Як ти себе почуваєш?

— Добре! Дякую за турботу.

— Знаєш, хто я?

— Всі кажуть, що ви товариш капітан і що прізвище ваше Кодру.

— А ти мене не знаєш?

— Знаю, бо вони ж мені сказали, хто ви.

— Ти не хочеш піти зі мною на перевірку чергування?

Хоч і не зрозумів, що хотів від нього капітан, але погодився.

— Піду!

Та ледве вони виходили за ворота застави, ледве віддалялися на десять, двадцять метрів, як він тікав назад до застави. Забігав у спальню і одягнений ховався під ковдру, тремтячи від жаху.

Друг Керуцашу, коли тільки мав вільну хвилину, приходив до нього і, сівши з краю ліжка, запитував:

— Тяжко, друже?

— Тяжко, — відповідав Детунату, хоч і не розумів, про що саме говорить Керуцашу,

— Нічого, скоро все мине. Побачиш, одного чудового дня ти відчуєш себе так, мов нічого й не трапилося!

— А що ж зі мною трапилося, на бога?

Керуцашу довго дивився на нього, зітхав, щось мимрив незрозуміле, є потім виходив, лишаючи його на самоті.

Якось вночі його разбудилй якісь голоси. Спочатку він не зрозумів, що мова йшла про нього:

— Якщо бідолаха звихнувся з розуму, то чого його не звільнять від служби?

— Та що ти там мелеш? Не звихнувся бідолаха, а ніби його зачаровано.

— Ой, звихнувся, що й казати! І треба б його відіслати додому.

— Хіба так виглядають ті, що звихнулися? — розсердився Керуцашу. — У нього лиш потьмарився розум…

— А коли так, то треба б його послати в лікарню. Не розумію, навіщо його тут тримають. 3 нього ж вже не буде справжньої людини, щоб ти знав,

— Згодом він видужає, так що його і не впізнаєш.

— Якби-то так. А все ж краще було б відіслати його додому.

Додому?..

Його охопив жах! Що він робитиме, якщо його пошлють додому?.. Хіба в нього є діти, сім’я?.. Якщо його звільнять, він блукатиме селами й містами, бо не знає, де його дім. Це його так налякало, що він, щоб не чути отієї розмови, накрився ковдрою з головою. Та навіть туди, під ковдру, долинає голос Керуцашу: «Згодом він видужає…» Від цих слів його серце забилося сильио- сильно, а очі заслали гарячі сльози…

І от цього ранку сталося те, що передбачав Керуцашу. Ледве розплющив очі, то вже знав, що він капрал Мирон Детунату.

— Де Керуцашу? — спитав він когось.

— На чергуванні! — відповів той, дивуючись, що Детунату вперше питав про таке.

— Коли він повернеться?

— Він лише недавно пішов.

— Так!

Він зітхнув і одяг ремінь. Як і завжди, пішов до піраміди, але не знайшов там свого автомата. «Віддали його, мабуть, до комори», — подумав про себе. Потім вийшов у двір, засвистав. Було ще дуже рано, сонце лише сходило.

— Товаришу капрал, ідіть сюди, я наллю вам чаю, — запросив його кухар.

— Дякую. Пізніше.

Він сів на лаві під шовковицею, спостерігаючи за стежкою, якою капітан завжди приїздив на заставу. Було ще дуже рано. Капітан приїде не раніше ніж за годину. Детунату вирішив чекати його. З кухні долинув аромат смаженого хліба. На спостережній вежі, що була біля воріт застави, вартовий кілька разів кахикнув. Детунату впізнав того, хто вартував, це був єфрейтор Булгере.

— Гей, Булгере, чи не видно товариша капітана?

— Хто питає?

— Я, Детунату.

Булгере відповів не скоро, він не йняв віри. Невже це спитав Детунату?

— Ні, не видно!

— Коли побачиш його, то скажи мені,

— Добре, скажу.

Минуло чверть години. І раптом Булгере вигукнув:

— Їде товариш капітан!

Детунату скочив на ноги, але від хвилювання мусив сісти. Потім зібрався з думками, встав, поправив форму й почав чекати капітана.

Капітан Кодру скочив з коня біля воріт. Один з прикордонників забрав коня, який заіржав, побачивши, що його господар віддаляється. Капрала Детунату капітан помітив ще здалеку і зараз поспішно підійшов до нього.

— Добрий день, товаришу капітан!

Капітан Кодру так зрадів, що забув відповісти