Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

І замість того, щоб іти до вас і в усьому зізнатися, я мучив свій мозок/ гадаючи, що робити, щоб мій вчинок залишився в таємниці. Мені спало тоді на думку: сховати труп. Я підвівся з землі, узяв на спину труп порушника і рушив, щоб перейти смугу, якихось метрів п’ятдесят або й більше назад. Це було нелегко. Він був для мене такий важкий, наче млинове жорно, що я зупинився, бо вже не міг нести його далі. Трохи відпочивши, я схопив труп за ноги й затяг його на кукурудзяне поле. Якби я мав лопату чи заступ, я поховав би його. Та в мене нічого не було. Хотів сходити на заставу, але вже не міг. Пішов і ліг там, де мене знайшов Пескулеті. Коли він мене збудив, я вже нічого не пам’ятав із того, що зі мною трапилося. — Він змовк. А через кілька секунд додав: — Може, було б краще, коли б я ніколи не прийшов до тями.

— Ви кажете, що сховали труп порушника на кукурудзяному полі? — спитав Дуку.

— Сховав.

— Пам’ятаєте, де саме?

— Так!

— Покажіть, де саме, Детунату!

— Товаришу майор, як ви гадаєте, що мені за це буде?

— А чому ви гадаєте, що вам щось буде?

— Бо я вчинив не за статутом… не попередив його. Але ж, товаришу майор, я його не попередив, бо не знав тоді, що він порушник. Для мене тоді він був убивця батька. Він дуже на нього схожий. Повірте мені, товариші…

І подивився на них з якимсь відчаєм у почервонілих, мов після сну, очах.

Дуку вірив, що він з дитячих років пам’ятав трагічний кінець свого батька. А коли тієї фатальної ночі він зустрів Балтазара, порушника, який був дуже схожий на убивцю його батька, то цей спогад про жахливу смерть батька увірвався в ясну свідомість, і той, з ким він ледве не стикнувся, перестав бути порушником, якого він шукав, а став тим убивцею батька, тим дияволом з ікони, який їздив верхи на грішнику, сміючись і радіючи з мук, що їх бідна людина зазнає там, де «плач і скрегіт зубів».

Так, Дуку розумів Детунату. Він не розумів лише абсурдної поведінки Балтазара.

— Ви мені вірите, товариші? — вдруге запитав Детунату.

— Я вірю вам, Детунату. Я дуже добре розумію, що трапилося тої ночі. Усе нещастя пішло від того, що випадково порушник був схожий на батькового вбивцю, якого ви бачили багато років тому ще дитиною. І через оту схожість ви так перелякалися, що він вас обеззброїв, а потім ви робили все, чого він від вас вимагав. Якби ви не перелякалися, ви б його затримали й привели до застави, додавши до вашого рахунку затриманих ще одного порушника, який вартий десятьох. Бо ви повинні знати, Детунату, що то був відомий, дуже небезпечний шпигун. Повинен вам ще сказати, що, вбиваючи його, ви були в самообороні. Він вас обеззброїв, примусив перейти кордон смугою на чужу територію, й, безсумнівно, кінець кінцем він вас не лишив би живого, щоб ви не зняли тривоги.

— Невже?

У його погляді засвітилася надія, засяяла радість. Але Дуку розглядів там і тінь суму.

— Тепер, Детунату, покажіть нам, де ви сховали труп.

Детунату не поспішав, мовби й не чув, про що його просили.

— Тоді все горе… все хвилювання… все страждання… все, все те, що трапилося… це лише тому, що він схожий на вбивцю?

Він зітхнув, устав і пішов до дверей. Всі інші — вслід за ним. Детунату поспішав, ніби забув про них.

Коли вони дійшли до поля, Детунату вже був десь у кукурудзі.

— Де ти, Детунату? — гукнув капітан Кодру.

— Тут, товаришу капітан.

Знайшли його посеред поля. Зігнутий, з руками, що теліпалися, мов неживі, вздовж тіла, Детунату дивився на труп Балтазара, який уже почав розкладатися. Це був Балтазар!.. Великий Балтазар!.. Богдан подивився на Дуку. Але той цього не помітив. Він похмуро і розчаровано дивився на труп. Безглуздий кінець! Абсурдний кінець!

— Що робити з трупом, товаришу майор? — спитав капітан Кодру.

Дуку здригнувся й глянув на капітана, мов не розуміючи, про що його запитали. Потім обернувся спиною до трупа й рушив стежкою, якою вони сюди йшли.

— Зробіть усе, що потрібно в такому випадку, товаришу капітан.

Пізно вночі Дуку й Богдан повернулися машиною до Бухареста. Дорогою Богдан намагався поговорити про цей випадок.

— Яка дивна історія, старий!

— А що тут дивного? — відрубав майор.

— Для мене дивно, бо я не читав так багато, як ти, про людську душу.

— То, може, почитаєш тепер? Якщо хочеш, я порекомендую книги: наприклад, у «Несвідомому житті» Абеля Гобло ти знайдеш щось подібне до випадку, який трапився з бідним Детунату, а якщо тобі цікаво дізнатися й про інші витівки, які може викидати підсвідомість, то прочитай «Великого невідомого» Данієля Жіля, хоч, звичайно, варто б перегорнути і «Психологію повсякденного життя» Зигмунда Фрейда.

Побачивши, що в Дуку зараз поганий настрій, Богдан до Бухареста більше не говорив ні слова..

Машина відвезла додому спочатку Дуку, а потім І Богдана.

— До завтра, хлопче! — попрощався Дуку.

— До завтра, Дуку.

— Дивись, не спізнюйся, у нас робота.

— Не хвилюйся. На добраніч!

На Дуку чекала тітка Сабіна з гарячою вечерею.

— Не їстиму, тьотю. їв дорогою. Хочу кілька годин поспати, бо я розбитий від утоми. Що робить Інгрід?..

— Що їй робити? Була в кіно. Потім трохи подивилася телевізор. Лягла спати близько десятої, адже