Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Переклад з румунської І. Г. КУШНІРИКА

Переклад здійснено за виданням: Theodor Constantin, La miezul noptii va câdea о stea, roman, 1957. Editura Tineretului.

Машина швидко мчала по асфальту. Шофер час від часу сповільнював хід, спритно обминаючи вириті снарядами ями та видовбані гусеницями танків вибоїни.

Генерал Попинкаріу Маріус похмуро дивився на безкінечну стрічку дороги, що звивалася перед ним, гублячись десь удалині. Ще не минуло й тижня, як його дивізія вела тут важкі кровопролитні бої. Гітлерівці люто захищалися, кидаючи в бій свої останні резерви. За кожен кілометр шосе довелося платити великими жертвами. Однак ворог кінець кінцем був розбитий і почав спішно одходити. Чотири дні відступали фашисти, лише де-не-де запиняючись для короткочасного бою.

Дивлячись на цей вибоїстий шлях і покопирсане снарядами поле, генерал виразно пригадав собі той час. Якоюсь жалюгідною примарою майнуло перед ним одне-однісіньке дерево і відразу ж зникло. Колись воно було могутнім крислатим дубом. В дні наступу замість гілля на ньому стриміли самі цурупалки, схожі на пообрубувані руки. Наче довжелезні криваві солітери, звисали з них нутрощі розірваної снарядом людини. На землі, біля стовбура, генерал побачив калюжу крові. Побіч — чоловіча нога та якесь рожево-червоне лахміття, — все, що залишилося від солдата і його військової форми.

Генерал Попинкаріу страшенно тоді розгнівався. Шосе було захаращене військами й обозами. Солдати спинялися на якусь мить біля дерева, мовчки дивилися на мотуззя кишок і, злякано хрестячись, поспішали далі. Хоч усі вони пройшли важкі випробування, хоч на їхніх очах не раз шматувало людей, проте ніколи ще смерть не з'являлась перед ними у такому жахливому вигляді.

Разом з усіма тут ішли сержанти й офіцери, але ніхто з них не подбав, щоб це страшне видовище не діяло на психіку солдатів. Розсердившись, генерал вилаяв одного майора, і той наказав зняти з дерева криваве мотуззя нутрощів.

Згадка про цю подію відвернула генерала од тривожних думок, з якими він сідав у машину. Півгодини тому йому подзвонили з штабу армії. До телефону підійшов сам командуючий «Орла», генерал Войнеску Паул, і звелів негайно прибути до нього на КП разом з підполковником Барбатом Георге, начальником штабу. Цей несподіваний дзвінок, крім звичайного зацікавлення, збудив у ньому й серйозне занепокоєння. Однак справжньої причини раптового виклику він не міг розгадати.

Може, знову починається наступ. Але навіщо тоді його кликати на КП «Орла»? Такі накази раніше передавали іншим шляхом. Ще не було випадку, щоб генерал Войнеску Паул перед початком воєнних дій розмовляв з ним по телефону особисто, а тим паче викликав до себе. Щоправда, зараз становище на фронті поважчало. Ворог закріпився на зручних для нього позиціях. До того ж дивізійна розвідка повідомила, що всі угорські частини останнім часом замінено гітлерівськими.

Якщо й справді скоро розпочнеться наступ, то його солдатам доведеться проривати оборону ворога. А це завдання нелегке, бо в останніх боях дивізія вже досить виснажилась.

В інших обставинах таке пояснення, зрештою досить таки ймовірне, цілком задовольнило б генерала. Але зараз можливість нового наступу не здавалась йому достатньою причиною для раптового виклику на КП «Орла».

«Чи немає тут якогось зв'язку з учорашньою подією?» — тривожмо подумав Попинкаріу, гасячи цигарку в попільничці, що висіла позад шоферового сидіння.

Генералу було чого турбуватись. Учора й справді сталася неприємна історія. День минув зовсім спокійно, але надвечір ворожа артилерія обстріляла піхотний полк «Сирет». Всі чекали, що фашисти підуть в контратаку. Але снаряди дуже скоро почали перелітати через передові позиції, завдаючи нищівного удару румунській артилерії. Стало зрозуміло, що це не звичайна собі артрозвідка. Гітлерівські артилеристи, пристрілявшись, випустили решту снарядів прямо в ціль: за якихось п'ять хвилин вони знищили цілу батарею гаубиць. Отже, ворог знав точно, де стояв румунський дивізіон. Але як фашисти про це дізналися? І тому, що припущень тут можна було робити безліч, генерал Попинкаріу звелів розслідувати цей факт. Проте підполковнику Барбату так і не пощастило нічого з'ясувати.

Обмірковуючи зараз цю подію, генерал Попинкаріу пригадав, до яких висновків дійшов його начальник штабу.

— Пане генерал, — доповів він. — Ми з капітаном Георгіу старанно вивчали цю справу. Наш дивізіон прибув на визначене йому місце ще вночі і відразу замаскував усі гармати. Ви добре знаєте командира дивізіону капітана Брату, цього ретельного і вимогливого офіцера. Він навіть заборонив своїм солдатам з'являтися вдень на відкритій місцевості, хоч район, зайнятий його дивізіоном, був прихований від фашистських спостерігачів широкою лісосмугою. Мушу ще відзначити, що ні вночі ні вдень ми не одержували ніяких повідомлень про ворожу розвідку. А втім, коли б якийсь фашистський льотчик і піднявся в повітря, то він однаково не помітив би жодної батареї, — так старанно замаскували їх артилеристи.

Генерала знову неприємно вразив цей монотонний, хоч і досить сильний голос, і він роздратовано перебив підполковника Барбата:

— Тоді чим ви зможете пояснити цю точність влучання снарядів? Важко повірити, що батарею гаубиць знищено випадково.

— Безперечно, ворог мав точні відомості, — мовив спокійно начальник штабу. — Цілком можливо, що фашисти, відступаючи, залишили в селі свого розвідника, і він якимсь чином сповістив їм, де розташована наша артилерія. Другий відділ[1] заарештував кількох угорців, однак це не привело до якихось позитивних наслідків. Та я вважаю, що арешти — марна справа. Адже війна ще триває. І нам не слід забувати, що місцеве населення, отруєне хортістською пропагандою, ставиться до нас вороже. Отже, від них ми нічого не вивідаємо, коли навіть і натрапимо на вірний слід. А втім, я майже певен, що ці люди нічого й не знають про фашистську розвідку.

— І що ж ви пропонуєте?