Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

«Безперечно, тут щось криється… Не можу ж я повірити, що саме через оцю душевну гризоту рветься він на передову».

— От що, Барбу! — мовив капітан зовсім холодно. — Зараз я не можу тобі нічого відповісти. Хочу лише зауважити, що твої слова трохи дивують мене. Однак я обіцяю ще поміркувати. А ти теж пам'ятай, що коли навіть пан генерал дозволить нам взяти когось з іншої частини, то його треба буде навчати. Відпускаючи тебе, я втрачаю вже другого шифрувальника. А мені жаль розлучатися з тобою. Тільки ти не зрозумій ці мої слова як категоричну відмову… Я ще поміркую.

— Чи можу я сподіватись на вашу згоду, пане капітан?

Однак обличчя Смеу залишилось таким же невиразним, і Барбу мовчки вийшов.

Заклавши руки за спину, капітан Смеу Єуджен ходив по кімнаті з кутка в куток. Охоплений якимсь незрозумілим почуттям досади й неспокою, він тримав у роті погаслу цигарку і думав про розмову з сержантом-тетерістом Барбу Васіле.

Раптом у прочинених дверях з'явилась голова капітана Георгіу.

— Ти ще тут? А я тебе розшукую!

— Заходь! Мої хлопці саме обідають. Отож ми зможемо й поговорити.

Георгіу присунув стілець до вікна і сів.

— Що нового? — поцікавився Смеу.

— Нового? Поки що нічого в цій важливій справі. Я зайшов сказати, що наказ уже підписано і надіслано Панайтеску. Не сьогодні-завтра прибуде твій Уля.

— Це я вже знаю! — невдоволено відказав капітан Смеу. — А втім, він більше твій, аніж мій.

— Ну, це вже пробач… Оскільки контррозвідник не підлягатиме мені, наші стосунки матимуть характер співробітництва… Однак що з тобою? Чому ти такий розгублений?

Розповівши про свою розмову з Барбу Васіле, Смеу додав:

— Бач, мені здавалось, що я чудово знаю своїх людей. Був певен, що вимагав від кожного з них саме стільки, скільки він міг зробити. Таке переконання сповнювало мене почуттям вдоволення. Та ось я трохи більше поговорив з Барбу і зрозумів, що всі мої колишні уявлення про нього та, можливо, й про інших шифрувальників не відповідають дійсності. Зараз це мене найбільше непокоїть. Почувши від генерала про підступний план ворога, я, звичайно, не міг ручатися за всіх своїх підлеглих, хоч і дуже сумнівався, що хтось з них шпигун. Навіть від найлінивішого не чекав такої підлоти. Ця довіра давала мені право думати, що небезпека не така вже й велика. Одне — бути на фронті і пам'ятати, що ворог уперед тобою, і зовсім інше, — коли ти до останньої миті не відаєш, звідки на тебе чекає удар. Ось тому я й втратив свою впевненість. Розумію, що зараз ця загроза більша, ніж будь — коли. Мені в кожному з них вже ввижається агент абверу.

— Ти, так би мовити, став боятися навіть власної тіні. Чим же можна пояснити цю твою недовіру до шифрувальників? Невже тільки тим, що один з них дуже проситься на передову? Цілком можливо, що Барбу й приховує справжню причину свого бажання потрапити на фронт, але в такому випадку ти можеш підозрювати лише його. При чому ж тут інші хлопці?

— Ну, ну, — перебив його Смеу. — Якщо так міркувати, то ми дійдемо висновку, що в нас усе гаразд. Фактично тут постає два питання. По-перше, коли Барбу й справді має якісь наміри, то, значить, моя попередня думка про нього хибна. А коли я помилився в Барбу, то хіба можна сказати, що я добре знаю інших своїх шифрувальників. Друге питання стосується самого Барбу. Чого йому так захотілося на фронт? Якби він звернувся до мене тиждень чи два тому, це мене й не стурбувало б. Можливо, я навіть подумав би: кручена людина, як і всі інтелігенти! Але сьогодні його прохання стурбувало мене. Чому? Зараз поясню. Уявімо, що Барбу — гітлерівський агент. Знаходячись серед нас, він вивчив наші шифрувальні системи. І ми, нічого не відаючи, відпускаємо його на передову. При першій же нагоді Барбу переходить лінію фронту і розкриває німцям всі таємниці, якими цікавиться абвер, — принцип дії шифрувальної машини.

— Любий Смеу, твої доводи не витримують ніякої критики.

— Чому саме?

— Та це ж смішно. Якби Барбу справді був шпигуном, то він давно виконав би своє завдання. Щоправда, передати якусь інформацію зараз не так легко. Дехто вважає, що її легше вивідати, ніж передати своїм. Однак, завдяки власній спритності, шпигуни знаходять вихід навіть з найскрутнішого становища. Крім того, ти не забувай: працівники абверу не такі вже й наївні, щоб чекати, поки ми відпустимо їхнього шпигуна на передову, де він зможе здатися в полон. От чому, на мою думку, твої міркування не витримують критики. Звичайно, я не хочу ставити сержанта поза всякою підозрою. Принаймні він може бути спільником агента, хоч я особисто сумніваюсь і в цьому. Та невже ворожий розвідник такий дурний, щоб скористатися з послуг цього Барбу? Їй-богу, не можу повірити!..

Смеу знизав плечима:

— Не знаю! Можливо, ти й маєш рацію. Правду кажучи, зараз у мене наче камінь зійшов з серця. Це ж просто жахливо думати, що тебе оточують люди, яким анітрохи не можна довіряти. І все-таки я не збагну, чому Барбу так проситься на передову…

— Ну, це вже інша справа. Якщо тут є якийсь зв'язок з тим, що нас цікавить, то ми згодом все й з'ясуємо. Тільки запам'ятай, його не можна відпускати. А втім, завтра прибуде Уля, — мовив Георгіу не без іронії. — Сподіваюсь, генеральний штаб надіслав нам трудящу людину. А зараз ходімо до їдальні. Щось дуже вже хочеться їсти.

Настав похмурий світанок. Десь далеко на сході з-за горбів повільно підіймалося сонце. Село з гарними цегляними будівлями, вкритими червоною черепицею, ще спало. Старий костьол гордо тягся вгору своєю гостроверхою баштою, яка наче підпирала позолоченим хрестом високе імлисте небо.

Штаб