Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
— Гаразд. Але ж ми теж беремо неабияку участь у знекровленні гітлерівської армії. Боже, коли б усе це вже скінчилось!
— Тільки не плекай марних надій, хлопчику! Цілком можливо, що різдво відсвяткуємо в Татрах. Трошки пофантазуй, і тоді зможеш собі уявити, що відпустку ми проведемо в Бучеджах[9].
В цю мить капітан Медря наказав вирушати, його команду передавали з уст в уста аж у голову колони.
— На машини! Вирушаємо! Швидше!.. Хутчіш!.. Захурчали мотори, і солдати, миттю зібравшись, почали залазити у кузови. Нарешті колона рушила.
Перші десять кілометрів промчали швидко. А потім водії поїхали повільніше. Дорога була забита обозами з воєнним спорядженням та боєприпасами. Ворог, поспішно відступаючи, все нищив і палив за собою…
Видовище, яке відкрилося перед ними, було жахливим. По обидва боки шосе на відстані багатьох кілометрів валялися постріляні коні, з великими, як у биків, шиями, з довгою кудлатою шерстю. Навколо стояв нестерпний сморід.
Ця страшна картина приголомшила солдатів. Від початку війни вони бачили чимало забитих людей, скорчених, скоцюрблених, як їх застигала немилосердна смерть. Але стільки кінських трупів… Це не вкладалося в їхній уяві.
Хто співчутливо похитував головою, хто гидливо спльовував і кляв гітлерівців.
— І як їх, іродів, тримає на собі свята земля! Звірі, і більш нічого. Що їм завинила бідна худобина! — не втримав свого гніву ординарець начальника штабу.
Кухар, селянин з Озани, відповів йому:
— За всі ці злочини їх і карає господь. Зараз вони ще тікають, а скоро захлинуться і капітулюють… — А потім, зітхнувши, додав: — Ех, коли б мені пару таких коней… От пожив би… Мав колись дві конячини. Нагорювався, поки зібрав на них грошенят… Та ось спалахнула війна, і примар[10] реквізував конячок. Що я міг робити? Віддав. Хтозна, чи не поздихали вони в тих далеких краях, куди й нас погнали були бояри. Та нічого… Кажуть, колесо історії вже обернулось, воля боярська скінчилась. От я й порахуюсь з сучим примарем. У мене ж тільки й добра було, що ті коні! І конфіскував, собака! А сам нічого не дав. Ні він, — ані піп, і ніхто з багатіїв. Ну, що ж, помщусь я за своїх коней, аби тільки зостатися живим!..
Грузовик з майном шифрувального відділу поволі йшов уперед десь в центрі автоколони. Барбу Васіле, не бажаючи розмовляти з водієм, прихилив голову до дверцят і заплющив очі.
Хинку Пантелімон був одним з кращих шоферів штабу. Проте він любив потеревенити. Досить було комусь заговорити до нього, і цей водій уже не змовкав до кінця дороги. Та коли раніше базікання Пантелімона розважало Барбу, то зараз йому хотілося залишитися на самоті з своїми думками.
Сержанта турбувало мовчання капітана Смеу. Минуло вже стільки часу після їхньої розмови, а начальник відділу наче й забув його проханий. Хоч зовні і не змінив свого ставлення, проте Барбу відчув у капітана якусь стриманість, байдужість. Це водночас ображало і непокоїло його.
«Невже капітан розгадав мої наміри»? — подумав він.
Однак таке припущення відразу здалось безглуздим і навіть розвеселило його.
«Він не ворожбит, що знає всі людські думки. Кінець кінцем, — мислив Барбу, — якщо капітан справді щось підозрює, мені нічого турбуватись. Я ж уже досить вивчив його. Звичайно, він не дурний, це безперечно, однак Смеу задоволений своєю посадою і виконує обов'язки ретельніше, ніж потрібно. На. Його думку, керувати шифрувальним відділом — це те саме, що командувати полком. І тому його неприємно вразило моє міркування про військових, які уникають фронту і справжньої війни. Хоч він і не злопам'ятний, але в ньому заговорило почуття враженого самолюбства. Ось тому, мабуть, і не відпускає мене».
Раптом шофер Пантелімон заспівав… Його пісня сплутала всі думки Барбу. Сержант чудово розумів цю хитрість водія і, хоч розсердився на нього, однак вперто не розплющував очей. Зрештою, шофер, побачивши, що ні його могутній голос, від якого, мабуть, пробудився б і мертвий у могилі, ні навмисні часті гудки не впливають на сусіду, схилився і крикнув йому просто у вухо:
— Спиш, пане студент?
— Та як же спати, коли ти так горлаєш… Помовч уже!..
— До біса цей сон! Що ж ти робитимеш вночі? Поглянь краще навколо. Що наробили ці гітлерівці!
Але помітивши, що Барбу так і сидить з заплющеними очима, Пантелімон докірливо мовив:
— Та вас, штабних писак, це не цікавить! Думаєш, мені теж не хочеться схилитися на кермо і трохи подрімати? Але де там! Так і витріщай очі, щоб не вскочити у рів. І хоч би тобі словечко до кого промовити, все не така нудьга… От тобі й маєш! Знову стали!..
Чим ближче під'їжджали вони до фронту, тим частіше доводилось зупинятися. Ворог, відступаючи, залишав невеличкі заслони, щоб затримати просування передових частин. Після ліквідації поодиноких вогневих гнізд наступ продовжувався.
Разом з фронтом рухалися вперед на десятки кілометрів нескінченні колони грузовиків та возів.
Сердито і хрипло гули гармати. До тих, що сиділи на машинах та підводах, вітер раз у раз доносив татакання автоматів.
І от саме тоді, коли автоколона мчала по шосе на нормальній швидкості, мотор грузовика, в якому їхав Барбу Васіле, зупинився.
Шофер вискочив з кабіни, підняв капот і взявся шукати пошкодження.
— Що трапилось, Пантелімоне? — запитав на ходу водій однієї машини.
— Та, мабуть, завередувала свічка. Просив у пана молодшого лейтенанта Попазу нових запальних свічок, та він тільки обіцяє…
Проте знайомий водій був уже далеченько і не почув цих докірливих слів.
Барбу вийшов і собі з кабіни, щоб трохи розім'ятися. Тим часом Пантелімон, сердито лаючись, длубався вже в моторі.
— Що там, братику Пантелімоне? — запитав незабаром сержант, зовсім втрачаючи терпець.
— Та йди подивись сам! — визвірився на нього водій. І, сплюнувши крізь