Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

— Хай ростуть щасливі.

— Спасибі! І вам бажаю здоров'я.

— Ех, Харалампіє, Харалампіє! Хоч діточок своїх пожалій. Подумай про них. Зізнаєшся — житимеш. А будеш мовчати… розстріляють тебе, хлопче, і залишаться діти сиротами.

— Але ж я вам усе сказав! А ви мене мучите. Що вам, бездушним, ще треба?

— Я хочу, щоб ти признався, навіщо посилав колони в інший бік.

— Як це в інший бік? Не розумію.

— А що ти скажеш про дощечки?

— Я вам говорив, що їх закріплювали при лейтенантові Тимплару.

— Ну, що ж, сиди… Більшого дурня важко й уявити. Але ти в нас ще заговориш!..

Тим часом уже посутеніло. Автоматник підняв комір і скоцюрбився, напевне, збираючись трохи подрімати.

— Хай йому чорт! — вилаявся згодом старший унтер-офіцер. — Може, він зовсім і не винен. Бачите, ось уже й засинає…

Машина мчала у суцільній темряві. Проминули кілька сіл, заповнених військами, і через півгодини прибули на КП дивізії «Молдова».

Капітан вийшов з машини першим.

— Відведи його в другий відділ! — наказав ад'ютантові. — Тільки дивись, а то ще дремене…

— Хай тільки спробує, пане капітан.

Попеску виліз з машини, обійшов її і відчинив дверцята з другого боку.

— Гайда, хлопче, вилазь. Приїхали!

Та автоматник і не поворухнувся. Скорчившись у три погибелі, сидів, як неживий.

— От чортів сонько! Не чуєш? Виходь!

Солдат не озивався. Тоді старший унтер-офіцер почав трясти його за плечі.

— Прокинься, дурню! Чи тобі вже позакладало? Стонадцять чортів твоїй мамі!

І тільки-но забрав руку, автоматник, наче сніп, повалився на землю.

— Іоане, дай-но сюди ліхтарик! — гукнув стурбований ад'ютант водію. І коли освітив обличчя солдата, то зрозумів, що той мертвий. Очі скляні, злобливі, а на устах — глузлива посмішка.

— Обдурив нас, негідник! — процідив крізь зуби Попеску. — А я сидів всю дорогу поруч і не помітив… Дурень, справжній дурень!

Якусь мить ад'ютант стояв розгублений, не знаючи, що діяти.

— Гей, Іоане, — мовив трохи згодом до шофера, — постав машину десь так, щоб її менше бачили!

Водій заїхав у провулок і зупинився.

— Вимкни фари! А тепер візьми автомат і повартуй. Тільки нікому нічичирк. Ця гидота вже розпрощалась з життям. Я побіжу і доповім панові капітану.

Уповноважений штабу армії капітан Раковице саме розповідав капітанові Георгіу про свою пригоду в дорозі, коли в дверях з'явився старший унтер-офіцер Попеску.

— Ну, що, привів?

— Ні, пане капітан!

— Чому?

— Цей гад уже помер!

І, знітившись, розповів, як він марно термосив затриманого, а потім зрозумів, що той мертвий.

— Значить, заподіяв собі смерть. От сучий виродок! Ти ж сидів поруч… І не помітив?

— Ні, пане капітан! Правду кажучи, мені не віриться, що це самогубство. От поміркуйте! Щоб покінчити з собою, він мусив був випити отруту. А це неможливо. Я весь час стежив за ним. Навіть у пітьмі помітив би, що він несе щось до рота. Цей тип відразу забився в закуток і закрив очі. За всю дорогу й не поворухнувся.

— Чи не думаєш ти, що він помер від… паралічу серця? — з іронією промовив капітан Георгіу.

Старший унтер-офіцер Попеску, збентежений цим запитанням, відказав:

— Та хто його знає…

— Ні, Георгіу, — заговорив уповноважений штабу армії. — Тут не може бути іншої думки. Ми маємо справу з самогубством. І тільки.

— Авжеж!

— І що ти на це скажеш?

Начальник другого відділу здвигнув плечима:

— Поки що рано робити якісь висновки. Я мушу побачити його на власні очі. Де він зараз?

— У машині. Ми поставили її в такому місці, де солдати вночі не ходять.

— Це добре… Зажди нас внизу. Ми зараз…

Коли обидва капітани залишились самі, начальний другого відділу заходив по кабінету, досить стурбований.

— Дивний, дуже дивний випадок… Якщо припущення про самогубство підтвердиться, то, значить, це був агент гітлерівської розвідки.

— Я майже певен, що він наклав на себе руки.

— Так, але це треба ще перевірити. Візьмемо з собою полковника медичної служби Стетеску. Він краще розбереться в цьому. — І начальник другого відділу потягся рукою до телефону. — Алло! Пан полковник Стетеску?. Маю честь вас привітати. Біля апарата капітан Георгіу, пане полковнику, ви мені потрібні для однієї важливої справи… Так, наказ пана генерала. Коли зможете зайти? Зараз? Чудово! Я чекаю на вас біля КП.

Хвилин через п'ять капітан і молодший лейтенант Параскивеску Октавіан, співробітник другого відділу, вийшли на вулицю.

— Що трапилось, пане Георгіу? — поцікавився явно стурбований полковник медичної служби Стетеску, підходячи до них.

— Пане полковнику, ви мусите оглянути тіло солдата, який помер годину тому, і визначити причину смерті.

Старший унтер-офіцер Попеску йшов попереду і показував дорогу електричним ліхтариком. В провулку офіцер-медик не без іронії сказав:

— На мою думку, дорогий Георгіу, тут не місце оглядати померлого. Давайте відвеземо труп до лазарету. Це зовсім недалеко. Зараз там немає хворих, отже, нам не заважатимуть…

— Тоді везімо його туди, — погодився капітан Георгіу, який вважав, що ця подія й справді мусить залишитися в таємниці. Машина рушила до лазарету.

Полковникові Стетеску не довелось довго міркувати.

— Солдат отруївся, — заявив він впевнено. — І, мабуть, ціаністим калієм. Коли хочете знати точніше, можна зробити розтин.

— Невже отрута? — перепитав Георгіу.

— Без всякого сумніву…

— Але ви зробіть-таки розтин.

Лікар Стетеску поспішив віддати розпорядження. Разом з ним вийшов і старший унтер-офіцер Попеску, зрозумівши, що його присутність тут уже не потрібна.