Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Десь далеко, на південному заході наче. гримотіла літня громовиця. Здавалось, тисячі блискавиць краяли небо. В повітрі котився безперервний гуркіт.

— Оце артпідготовка! — захоплено вигукнув капітан Мегуряну Тіберій, начальник третього оперативного відділу.

— Аж занадто! — відповів підполковник Барбат, так тихо, що його почув лише капітан Смеу.

Генерал Попинкаріу, міряючи кімнату повільними кроками, звернувся до начальника штабу:

— Я вважаю, пане Барбат, що не пізніше, ніж через годину, ми зможемо знову вирушити в дорогу.

В цю мить задзвонив телефон. Черговий взяв трубку.

— Алло… Так, «Молдова»! Хто? «Тротуш»? Бажаю здоров'я, пане полковнику. Хочете говорити з паном генералом? Одну хвилинку! Пане генерал, вас просить пан полковник з «Тротуша»…

Генерал підійшов до апарата.

— Як справи, Панайтеску? Все гаразд?.. Тоді чудово!.. Тримайте зв'язок!.. Що? Нічого дивного. Вони це вміють — загрібати жар чужими руками. Попросіть підтримки артилерії!.. Так, так!.. Щасливо вам, полковнику!

Віддавши трубку телефоністові, Попинкаріу сказав:

— Панайтеску повідомляє, що у німців наче земля горить під ногами. Кидають усе… Дороги захаращені обозами, кухнями, фургонами. Тікають у паніці, втративши навіть зв'язок з своїми ар'єргардами. Ніде ніякого опору. Лише рота молодшого лейтенанта Предеску чверть години тому натрапила на сильний вогонь. Як виявилось, там стояла угорська частина. Це німці змушують угорців прикривати свій відступ. А втім, Панайтеску переконаний, що й ті довго не втримаються. Через годину його полк займе нові позиції. Отже, наші справи непогані. Чи не так?

Начальник штабу промимрив без особливого захоплення:

— Звичайно!.. Я чекав гіршого…

— Панове, — мовив генерал, — за півгодини вирушаємо й ми. Пане Барбат, напишіть рапорт для «Орла». Майору Братоловяну повідомте, що через годину може рушати з місця й другий ешелон.

Потім Попинкаріу викликав до телефону командира другого піхотного полку «Путпа». Там, як і на інших ділянках, гітлерівці теж безладно відступали, покидаючи воєнне спорядження.

А через півгодини весь штаб дивізії прямував на захід, вслід за піхотою, яка хоч і повільно, але без затримки посувалась уперед.

Грузовики, навантажені майном відділів та служб штабу дивізії, від самого ранку чекали наказу вирушати.

Багато писарів, вістових та вартових розбрелось по хатах, щоб роздобути на дорогу кращих харчів. Інші, менш вибагливі, задовольнились сухим пайком і, надолужуючи час, що пішов на упаковування архівів, друкарських машинок та іншого майна їхніх відділів, вирішили трохи поспати.

Це саме надумали зробити й ті шифрувальники, що залишились з другим ешелоном, — сержант-тетеріст Барбу Васіле та єфрейтор-тетеріст Пеліною Влад. Вони перенесли з машину залізний сейф з шифрувальними кодами, різні папери та власні речі і, вимостивши в кузові з ранців і ковдр тимчасове ложе, вклалися на ньому. Звиклі до артилерійської канонади, не пробудились навіть від довгої артпідготовки, яка передувала наступові. І, певна річ, спали б хтозна доки, коли б їхній шофер не завів мотор, перевіряючи його. Першим прокинувся Барбу.

— От чортів син, не дає поспати! — сердито буркнув він. — Чи, може, вже вирушаємо?

Він неохоче підвівся і скочив з кузова. Але дізнавшись, що від'їжджати наказу не було, знову виліз нагору і присів біля речового мішка. Вийняв звідти хліб, шматок сала, цибулину і почав апетитно їсти.

Запах цибулі пробудив від сну і Пеліною Влада. Він з насолодою потягся, голосно позіхнув і теж взявся за їжу.

Пеліною, наймолодший з шифрувальників, був худорлявий і верткий, невеличкий на зріст хлопчина, через що його звали просто «малюком». У відділі Влада любили за веселу вдачу. На перший погляд він здавався балакучим і дуже легковажним, але після більшого знайомства з ним ставало зрозуміло, що це досить розумний хлопець.

Він першим обірвав мовчанку:

— Давай, Барбу, домовимося, хто з нас сяде в кабіну, а хто їхатиме в кузові.

— А хіба обов'язково одному з нас трястися в цьому бісовому ящику?

— Та правда… Проте я подумав: краще вже комусь трошки помучитись тут, аніж проситися на іншу машину. Ти ж сам знаєш, скільки капітану Смеу доводиться клопотатись, щоб вас примістили на якомусь грузовику.

— Де ж узяти всім машин, коли нічим перевезти навіть персонал офіцерської їдальні?.. В усякому разі, я й не думаю трястися в кузові. Моє місце біля водія. А ти як хочеш…

— Що тобі не хочеться трястися в кузові, це я розумію. От тільки одного не второпаю: чому ти маєш їхати в кабіні, а не я? — не без іронії запитав Пеліною.

— Я не кажу, що це моє право. Але ж я старший за тебе, і тобі слід поступитися. А крім того, хіба добре, що я, такий відлюдько, їхатиму з незнайомими хлопцями. Вони можуть по-своєму зрозуміти моє мовчання. — Барбу ледь помітно посміхнувся.

Ці улесливі слова і посмішка вплинули на Пеліною Влада.

— Коли б ти, Барбу, виголошував щодня хоч по двадцять фраз, то став би приємним чолов'ягою.

— А я міг би тобі, друже, сказати, що декому з моїх знайомих не завадило б скоротити свої щоденні тиради фраз на двадцять.

— Це вже камінчик у мій город?

— Ні, я не тебе маю на увазі…

— Спасибі! В усякому разі, мене це тішить. А щоб не бути невдячним, я поступаюся місцем в кабіні. Сам уже якось доїду… От тільки хочеться знати, чому це ми затримуємось?

— А тобі ніколи? Та зрештою хіба не однаково — стояти тут чи на кілька кілометрів ближче до фронту?

— Не в цьому річ. Мене турбує наступ. Як ти думаєш, відіб'ють наші німців?

— Правду кажучи, мені це байдуже.

— Що? Нічого не розумію!..

— Дуже просто. Я не такий наївний, щоб думати, що наша армія забезпечить перемогу. Війна триватиме доти, поки росіяни не дійдуть до Берліна. А дорога на Берлін пролягає зовсім не тут, де воює наша дивізія. От подивись на карті…