Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
Автоматник якусь мить вичікувально дивився на забитого, потім підізвав їздового. Взявши тіло регулювальника за голову і ноги, вони вкинули його в халабуду й накрили соломою. І відразу ж підвода помчала далі, на північний захід.
Автоматник подивився вслід, а тоді не поспішаючи почвалав до невеликого стовпа з прямокутною дощечкою, що вказувала назву найближчої місцевості та відстань до неї. По другий бік шосе стояв такий самий стовп з дощечкою і стрілкою в протилежному напрямку. Він зірвав обидві дощечки і, помінявши їх місцями, знову прибив до стовпів.
Покінчивши з цим, підібрав на землі прапорець і, вдоволено посміхаючись, зайняв на шосе місце регулювальника.
Невдовзі показалась валка возів. Коли підводи наблизились, він підняв прапорець і спрямував весь обоз ліворуч. Туди ж він направив один грузовик, а трохи згодом і відкриту машину штабу армії, в якій сиділи капітан та старший унтер-офіцер.
Проте капітан дуже скоро збагнув, що вони збилися з дороги.
— Як, по-твоєму, Попеску, чи не їдемо ми на південь? — запитав він, ще не зовсім певний у цьому.
— Не може бути, пане капітан! Я помітив дорожній знак з назвою села, де міститься штаб пана генерала Попинкаріу. Та й регулювальник показав нам цей напрям.
— Знаю!.. А проте… Що за чорт, невже це справді так? Ей, водію, давай зупинимось. — Капітан вийняв з кишені компас. — Поглянь! Компас теж показує південний захід. Щось воно не те! Як ти думаєш, Попеску?
— От що, пане капітан. Або наш компас зіпсувався, або на стовпах переплутано дощечки.
— Принеси-но мені планшет з картами.
Ад'ютант невдовзі подав капітану планшет.
— Давай помізкуємо. Ми виїхали ось звідси. Так? Добре. Ось бачиш, шосе, села, які ми проминули… Отут і роздоріжжя. Щоб потрапити на КП пана генерала Попинкаріу, треба повернути праворуч. А ми взяли вліво, ось сюди. І тепер стоїмо тут. Цілком ясно, Попеску, що й компас справний, і я ще не забув, де південь, а де північ. Виходить, дощечки хтось переплутав. А наш регулювальник — справжнісінький йолоп.
— Але ж ця помилка, пане капітан, може завдати великої шкоди, — мовив старший унтер-офіцер. — Солдата, який стоїть на шосе, слід розстріляти.
— Вся ця плутанина дуже підозріла.
— І я так думаю, пане капітан.
— Повертай машину, — звелів капітан шоферу, — і щодуху назад…
За кілька хвилин вони вже під'їздили до регулювальника.
Побачивши, що штабні офіцери повернули назад, автоматник вилаявся, однак не розгубився. Виструнчився, як належить солдатові, і чекав:
— Солдате, що ти тут робиш?
— Регулюю рух колон, пане капітан!
— А куди тобі наказано направляти їх?
— Ліворуч, пане капітан!
— Від кого ти дістав цей наказ?
— Пан лейтенант Тимплару так розпорядився.
— Хто це такий?
— Наш командир.
— З якої ж ти дивізії?
— Дивізія «Молдова».
— Чи давно ти вже тут?
Автоматник на мить збентежився, а тоді відказав!
— Та… кілька годин…
— Гм! І багато вже пройшло колон?
— Ні… Три або чотири.
— І ти їх спрямував ліворуч?
— Так, пане капітан!
— Виходить, ваша дивізія зараз там?
— Авжеж, пане капітан.
Та саме в цю мить, наче заперечуючи ці слова, гармати загуркотіли на північному заході. Капітан і його ад'ютант перезирнулися. Автоматник стояв спокійно, лише погляд його якось спохмурнів.
Капітан допитувався далі:
— Хто прибивав оці дощечки?
— Ми, пане капітан!
— Хто це ви?
— Солдати нашої роти, Разом з паном лейтенантом Тимплару.
— Це правда?
— Так, пане капітан. Пан лейтенант Тимплару був тут сам.
— Гаразд, це ми з'ясуємо. А зараз ходімо з нами, ти заарештований. Попеску, забери у нього зброю.
— Що вам від мене потрібно, пане капітан? — І «регулювальник» інстинктивно взявся за автомат.
Старший унтер-офіцер Попеску вдарив його по руках:
— Не сіпайся, гадино, бо як стукну — і дух з тебе вийде. Давай сюди автомат і марш до машини.
— Пане капітан, як же я залишу пост? — бідкався автоматник.
— Я тобі це наказую!
— Але ж я вас не знаю. Тільки пан лейтенант Тимплару…
— Замовкни! — гримнув на нього Попеску. — Пан капітан старший за твого Тимплару. — І, взявши солдата за руку, повів його до машини.
Шофер хутко поміняв дощечки на стовпах, і вони поїхали на північний захід.
Сонце вже зайшло. По безлюдному шосе авто не мчало, а просто летіло. Старший унтер-офіцер, тримаючи між коліньми відібраний автомат, крадькома стежив за солдатом. А той байдуже роздивлявся навколишні краєвиди, які вже потопали у вечірніх сутінках.
Щоб згаяти час, Попеску завів розмову.
— Як тебе звати, солдате? — запитав він арештованого.
— Кимпяну Харалампіє.
— Ех, Харалампіє, невже ти думаєш, що натрапив на дурнів? Тут же й дитина збагне, що ти брешеш.
— Кажу вам правду, пане ад'ютант. Щиру правду. Я робив те, що мені наказали. Пан. лейтенант Тимплару може це посвідчити…
— Не турбуйся! Ми все з'ясуємо. А ти краще зізнавайся.
— Це правда. Чому ви мені не вірите? — І враз він проканючив: — Так було, так є і так буде. Відколи світ стоїть — бідному й нещасному не вірять!
— Де ж ти живеш?
— У Прахові[11].
— Освіта?
— Чотири класи.
— І тільки? А такий тямовитий… Одружений?
— Так!
— Маєш дітей?