Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

Настала друга ніч відтоді, як прикордонників було піднято по тривозі, друга ніч, як командир цієї дільниці кордону переживав дивне почуття: неспокою і трохи боявся: могло ж трапитися, що йому не поталанить і порушник, незважаючи на вжиті на заставі посилені заходи щодо охорони… все ж пройде в районі прикордонної застави, якою він командує. І коли вже йому дуже не поталанить, то таке станеться й зганьбить його саме тепер, коли минає десять років, відколи він командує цією прикордонною дільницею.

«Проклятий» пост, бо з усіх був найізольованіший, і природа мов навмисне створила тут домівку вітрів, усіх вітрів: і добрих — влітку; і злих, Лютих, мов здичавілі пси, — взимку. Одне слово, то було таке місце, де вітер не заспокоювався ні в яку пору року. Якщо іноді й траплялося таке диво, то лише на кілька хвилин. І якщо це було вночі, то його прикордонники, хоч і були стомлені, прокидалися через оту раптову тишу, неприродну тишу, в якій, здавалося, навіть будівлі разом з прикордонниками насторожувалися, напружували слух, щоб почути кроки якогось порушника, що хоче перейти кордон.

Уже минула північ. На заставі, крім нього, командира, лишилися тільки люди, які повинні були в різний час рушати на завдання. Тепер усі спали, виснажені не лише втомою, а й чеканням, що тривало вже дві ночі підряд!..

Тривожна напруженість не менше стомила і його, бо за звичних обставин Він повинен був би заснути кілька годин. Та він не міг спати, по-перше, через напружений стан, по-друге, через склянку кави, надісланої в термосі дружиною Іоанною після того, як він повідомив її телефоном, що й цього разу не ночуватиме вдома, а Лишається на заставі.

Ніч була темна. Зійшов місяць, та і його затягли хмари, які, мабуть, скоро попливуть далі, бо вітер дув сильно, посвистуючи в димоході, мов зимовий сніговій, хоч зараз була тепла серпнева ніч.

Хоч і тепло було, але капітан Кодру зачинив вікно, щоб менше чути шум вітру. Насправді він чув його й далі, і цей вітер дратував та непокоїв його. Це була надзвичайно погана, глупа вітряна ніч, яка могла подобатися тільки тим, хто наважувався перейти кордон.

«Коли ще піде й дощ, то кращої ночі для порушників і бути не може!» — зітхаючи, подумав капітан.

Задзеленчав телефон. Капітан підняв трубку.

— «Голубка»?

— Так, «Голубка». Біля апарата капітан Кодру. Хто говорить?

— Полковник Іонашку. Я на «Райдузі». Що чутно в тебе?

— Тихо, товаришу полковник.

— Коли щось трапиться, дзвони мені сюди.

Капітан Кодру поволі, мов боячись її зламати, поклав трубку. Ця розмова ще більше посилила його тривогу. Полковник Іонашку був заступником командира військового з’єднання, і те, що він уночі приїхав на прикордонну заставу, якою командував капітан Друмару, підтверджувало підозру Кодру, що йдеться далеко не про звичайну справу. Протягом багатьох рокір служби на кордоні його дільницю не вперше піднімають по тривозі. Але вперше по тривозі, підняли всі прикордонні застави. Це зміцнило його переконаність у тому, що порушник, тобто шпигун, про якого його сповістили і який, можливо, намагається перебратися через кордон на його дільниці, був дуже небезпечний. Подумавши про це, він ще дужче розхвилювався. Його хвилювало, що прикордонну заставу, якій пощастить затримати шпигуна, звичайно, вітатимуть і мабуть, загородять. А коли, незважаючи на посилену охорону кордону, шпигун зуміє прослизнути, то наслідки будуть дуже серйозні.

Капітан Кодру вірив у. моральні якості своїх прикордонників. Ця певність базувалася не лише на суб’єктивному переконанні, про це свідчили і їхні успіхи, визнані всіма. Його цінували як найкращого командира прикордонної застави, Так, його люди були один кращий за одного, він міг покластися на них, вони його не підведуть. Одначе капітан був заклопотаний. І як не бути заклопотаним, коли тепер ідеться не про затримання звичайного порушника, а- вкрай небезпечного шпигуна.

Ділянка, яку охороняла прикордонна застава капітана Кодру, не була звичайним шляхом тих, хто намагався перейти, кордон, хоча місцевість тут теж була горбиста. Та незважаючи на нерівну місцевість, дуже любу для порушників, вони її обходили, бо, по-перше, чули й вони про те, що тут дуже пильні прикордонники, а по-друге, і населення тутешнє, помітивши чужого, негайно повідомляло про нього на прикордонну заставу.

Знаючи про все де, капітанові Кодру не треба було б і турбуватися. Але тому, що йшлося не про звичайного порушника, він не міг бути спокійним.

Дійшовши такого висновку, капітан запалив цигарку. Жадібно затягшися, він поставив собі запитання: чому цей досвідчений і небезпечний шпигун вибрав такий застарілий спосіб втечі — незаконний перехід через кордон? З другого боку, якщо про нього ще раніше знала контррозвідка, то чому його не затримали до того, як він пробрався до прикордонної смуги?

— Щось мені тут не зрозуміло, — прошепотів капітан майже вголос.

Потім пригадав телефонний дзвінок полковника Іонашку. Чого той дзвонив саме йому? А хіба тільки йому? Капітан Кодру подзвонив на прикордонну заставу «Жайворонок». Ні, Іонашку не турбував «Жайворонка». Що це могло означати? Не що інше як те, що, Іонашку догадувався, шпигун намагатиметься перейти через дільницю, яку охороняє його прикордонна застава.

— Хай спробує, якщо це йому подобається! — Майже вголос вимовив капітан.

Кодру взагалі був не забобонний. Та боявся, що може не пощастити. Точніше, боявся випадковості. В його житті випадковість уже кілька разів призводила до нещастя, тому він і боявся її. Румунське прислів’я, що іноді й рік не дасть того, що може дати година, Кодру знав, а отже, й розумів роль випадку в житті людини. Він усвідомлював, що то був страх, не підвладний розумові, але не міг його перемогти. Не міг перемогти саме тепер, коли