Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Що ти робиш, Детунату?

— Товаришу капітан, дозвольте доповісти.

Лише тепер капітан Кодру помітив, що Детунату має такий самий вигляд, як і раніш.

— Ходімо до канцелярії.

Капітан пішов спереду, а Детунату за ним, У канцелярії капітан, показавши на стілець, запросив його сісти. Потім сів сам,

— Розповідай, Детунату.

— Товаришу капітан, я згадав усе, що відбулося тої ночі.

— Розказуй!

— Товаришу капітан, я можу розповісти це лише один раз, бо як розповім двічі — помру!

— А я й не вимагаю розповідати двічі.

— Але коли я розповім тепер вам, то муситиму ще раз повторити товаришеві майору з держбезпеки, який був присутній при моєму допиті.

— А чому ти повинен будеш йому розповідати?

— Йому я повинен розповісти неодмінно. Лише він зрозумів тоді, що я не прикидався божевільним. Ви можете йому повідомити, товаришу капітан?

— Добре, Детунату, повідомлю.

— Прошу вас не гніватися, що я не можу спочатку розповісти все вам,

— Не гніваюсь, Детунату, Я дуже радий, що ти опам’ятався.

Хоч минуло п’ять днів, як зник Балтазар і, як з усього видно, Детунату мимоволі допоміг йому перейти кордон, але Дуку й Богдан були ще на узбережжі. Вони не поверталися до Бухареста з двох причин: по-перше, чекали, що, може, ось-ось опам’ятається Детунату, а по-друге, сподівалися, що прикордонники сусідньої держави заарештують Балтазара, якщо він справді перейшов кордон, і, згідно угоди, передадуть його румунським прикордонникам.

Це було того дня, коли Детунату прийшов до тями. У обласному відділенні Констанци Дуку й Богдан лагодилися повернутись до Бухареста. Літак вилітав за дві години. В обох був поганий настрій.

— Старий, здається, незважаючи на те, подобається нам це чи ні, але Балтазар виграв і останній раунд: вислизнув від нас і від сусідів.

— Так…

— Якщо цьому правда, то трест «Небел» має і в наших сусідів шпигунську мережу, мабуть, ще кращу, ніж у нас.

— Невже вони справді зуміли вивезти його з країни? — спитав Дуку. Наступної миті встав і почав міряти кімнату з краю в край.

— Чи він не прихопив з собою апарат? — спитав Богдан.

— Як же його прихопити, адже він його не мав!

— Виїжджаючи з Бухареста, він дійсно його не мав. Але чи не міг він його одержати від резидента в Мамаї?

— Дурниці! Ми вже говорили, що шпигунській мережі потрібен апарат тут, у країні.

— Якій мережі? Адже ми її знищили.

— Поки ми не схопили резидента, мережа існує потенціально, бо резидент може її відновити.

— Все ж Балтазар нас пошив у дурні. Нам вперше трапляється таке,

— Справді ганьба! — визнав Дуку,

— І як хитро все зроблено, біс його забирай!.. Поспішний виїзд із Бухареста, мандри до Мамаї, зникнення 8 готелю вночі у жіночому одязі…

— Коли б ота німкеня не поскаржилася на те, що зникла її сукня, ми навіть не знали б, як він вийшов з готелю, що його ніхто не помітив.

— Що й казати. Він розрахував усе, і гра йому вдалася.

— Коли вилітає літак?

— О пів на одинадцяту.

— Знаєш, що мені спало на думку, старий?

— Що?

— Приїхавши в Бухарест, треба ще раз допитати Корбяну. Мабуть, він не все нам розказав.

— Може, й так.

Тої миті пролунав телефонний дзвінок. Дуку взяв трубку. На тому кінці проводу полковник Кантемір в бригади прикордонників повідомляв, що Детунату прийшов до тями й хоче з ним говорити.

Через кілька хвилин Дуку й Богдан виїхали на заставу капітана Кодру. їхали мовчки. Час від часу Богдан поглядав на обличчя Дуку й щоразу дивувався, таке воно було поважне й урочисте. Богданове ж обличчя здавалося Дуку змученим від неспокійного чекання.

Через дві години вони прибули на заставу. їх зустрів капітан Кодру.

— Справді опам’ятався? — спитав Богдан трохи скептично»

— Опам’ятався. Навіщо б я вас і турбував, якби не так?

— Де він? — хотів дізнатися Дуку.

— У канцелярії. Прошу, ідіть за мною.

Коли офіцери зайшли до канцелярії, Детунату стояв спиною до дверей. Він дивився у вікно й не обернувся навіть тоді, коли капітан Кодру звернувся до нього:

— Детунату, прийшов товариш майор.

Коли ж нарешті обернувся, то був блідий, а сині, мов у мерця, уста трохи тремтіли.

— Добрий день, товаришу майор!

— Сідайте, Детунату, — запросив його Дуку.

Детунату сів з краю ліжка, на якому спав командир, коли застава була в стані тривоги.

— Ви хотіли мене бачити, капрале, — промовив Дуку доброзичливо. — От я й прийшов.

Детунату не відповідав. Кілька разів кивнув головою, потім витер хусточкою спітнілі долоні.

— Хочу розповісти, що я згадав, — нарешті вимовив з великим зусиллям.

— Я знав, що зрештою ви згадаєте, — підбадьорив його Дуку.

— Тут усі думали, що я збожеволів, лише Керуцашу цьому не вірив.

Здавалося, Детунату не поспішає розповісти те, що обіцяв.

— Керуцашу, здається, ваш друг, чи не так? — спитав Богдан.

— Так. Це справжній друг. — Він зітхнув і по черзі поглянув на офіцерів з якимсь відчаєм у очах. — Тепер, якщо ви вже прийшли, я повинен вам розповісти