Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

коли б господар намагався втекти. Дуку довго дзвонив, але ніхто не відчиняв, хоча було точно відомо, що Финтинару вдома. Зрештою Дуку змушений був наказати зламати двері. Дуку і його помічники зайшли спочатку до великого коридора, потім у передню зі стінами, обшитими дубовими панелями, де, крім старовинних, але добротних меблів, було піаніно і величезна клітка. З тої клітки почав їх лаяти папуга. Із передньої через троє високих дверей можна було пройти в решту кімнат будинку. Боячися нападу зненацька, Дуку і його помічники з великою обережністю почали послідовно оглядати кімнати. За першими дверима вони знайшли спальню. Старовинний альков, як і всі меблі, мав балдахін. У спальні нікого не було. У наступній кімнаті також не знайшли Финтинару. Лишилась ще третя кімната. Якщо вони й там його не знайдуть, то це означатиме, що шпигун зумів вислизнути.

Тої миті, як вони відчинили двері, пролунали один за одним два постріли. Перша куля поранила Дуку в ліве передпліччя, друга прошила стегно одного з помічників. Коли дим розсіявся, вони, на превеликий подив, виявили труп Финтинару, що лежав на спині. Підійшовши до трупа, Дуку зовсім легко встановив, що шпигун отруївся. (Потім при розтині було встановлено, що він проковтнув ціаністий калій).

Але хто ж тоді двічі стріляв із пістолета? Загадку незабаром було розкрито: пістолі, закріплені між томами у книжковій шафі, завдяки простому, але дотепному способові, розряджалися автоматично, як тільки відчинялися двері.

Біля трупа знайшли транзисторний радіопередавач. Це означало, що до отруєння Финтинару встиг комусь повідомити, що його мають заарештувати. Несподіваним було те, що хоч будинок ретельно обшукали від горища до льоху, але не знайшли ні апарата, що його винайшов інженер Бакалу, ні магнітофонної стрічки, ні копірки.

Навіть допит Корбяну не допоміг вияснити таємниці зникнення апарата, винайденого Бакалу.

Навпаки, таємниця стала ще незрозуміліша, коли Корбяну, ніби йому вже набридло опиратися й боротися з запитаннями слідчого, сказав:

— Якщо хочете знати, апарат зник.

— Як зник? Що ви під цим розумієте? — спитав Дуку.

— Його вкрадено.

— У кого?

— У Финтинару, коли той не зміг передати його далі.

— Він повинен був його передати?

— Допускаю, що так.

— Кому?

— Цього я вже не знаю.

— Хто ж його вкрав?

— Не відаю!

— І не запідозрюєте?

— Ні! Хто його вкрав, той дуже ризикував.

— Чим ризикував?

— Потрапити на той світ.

— Скажіть, що вас навело на припущення, що його вкрадено?

— О, це я знаю!

— Точно знаєте, чи то ваше припущення?

— Знаю точно.

— Добре! Поки що я не наполягаю, щоб ви мені сказали, хто вам про це повідомив. Перейдемо до іншого: я хотів би вас запитати, чи не відома вам жінка з чарівним голосом?

— Ні! Такої не знаю.

— І не чули нічого, що про неї говорять?

— Ні, пане.

Дуку перервав допит Корбяну, бо в цей час відбулася подія, яка вимагала його присутності в іншому місці.

У той час, як Дуку разом зі своїми помічниками намагався ввійти в квартиру Попеску-Финтииару, хтось із міста подзвонив у комутатор готелю «Антене Палас», бажаючи зв’язатися із Балтазаром у його номері. Це було вперше, що йому хтось дзвонив. Розмова зводилася лише до одного слова, що його вимовив той, хто дзвонив: «Уранус!»

За кілька хвилин Балтазар повідомив, що виїздить, і просив негайно подати йому рахунок. І менше ніж за півгодини у чималому вантажнику його великої машини було повно чемоданів. Перше, ніж сісти за кермо, Балтазар роздав щедрі чайові портьє і всім тим, хто допомагав йому носити вантаж.

— Ви їдете додому, пане Балтазаре? — спитав його один із розсильних, який добре говорив по-французьки.

— Ні! На Мамаю.

І дійсно, виїхавши з Бухареста, Балтазар ринувся на своєму «форді», який викликав цілковитий захват, до Констанци, женучи зі швидкістю понад сто кілометрів на годину. Він був майстром керма, та й машина слухалася його, виконуючи команди з покорою добре натренованої тварини. Та ті, що їхали вслід за ним, були не менш вмілими водіями, так що до місця призначення «форд» ні на секунду не зникав з їхнього поля зору. Вони по радіо кожну чверть години доповідали, як протікає гонитва.

Прибувши до Мамаї, Балтазар зупинився в готелі «Сплендід». На превеликий Богданів подив, — бо йому довірили керівництво оперативною бригадою, — Балтазар не мав труднощів щодо одержання номера, хоч то було в розпалі сезону і всі готелі були заповнені іноземними туристами. Виявляється, що номер йому було заброньовано заздалегідь.

Хто саме забронював, ніхто з службовців готелю не міг йому пояснити. Богдан сам себе питав: може, то та сама особа, яка підняла Балтазара по тривозі «уранус!» Спочатку Богдан гадав, що те слово може мати лише один зміст: тривога! Він так міркував: Финтинару, мабуть, до того, як покінчити самогубством, повідомив по радіо резидента, а той, у свою чергу, попередив Балтазара, що той також у небезпеці. Охоплений панікою, Балтазар поспішив спакувати речі, вирішивши втекти, поки не пізно. Та коли він побачив, що «форд», замість того, щоб їхати до західного кордону, до Недлаку, — прикордонного пункту, через який він прибув, — дійсно жене до моря, він зрозумів, що помилився, що його припущення було помилкове. Коли б «уранус!» означало дійсно тривогу, небезпеку, то Балтазару, без сумніву, було б не до того, щоб валятися на пляжі в Мамаї. Інакше кажучи, «уранус!» мало якесь інше значення. Але яке? Припускати можна було все, хоч найвірогіднішим здавалося те, що Балтазар поїхав до Мамаї, щоб з кимось зустрітися. Та чого б він не поїхав, а очевидно було одне: за Балтазаром треба пильно стежити.