Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин
— Якого дня ви зникли з дому і з якої причини?
Бакалу здригнувся, відкрив очі й розгублено подивився
па Дуку. Його очі були червоні, безсумнівно, він секунд на п’ятнадцять-двадцять задрімав. Дуку повинен був повторити запитання, щоб Бакалу зрозумів, про що його питають?
— Я це зробив не за власним бажанням. Від мене вимагали.
— Хто вимагав? «Представник»?
— Він. Але наказав інший, положенням вищий від нього.
— Хто саме?
Бакалу одразу зрозумів, що не зможе більше опиратися слідчому і що той все одно зуміє довідатися про все, що він схотів би приховати від нього, надіючись цим хоч трохи полегшити своє становище. І тоді слухняно розповів про зустріч, у якій брав участь якийсь пан Браун.
— На якій вулиці міститься будинок, де вам дали притулок до дня від’їзду?
— Не знаю.
— Чому?
— Після того як мене забрали з Гара де Норд, машина безцільно петляла багатьма вулицями (гадаю, для того, щоб замести сліди), а коли ми заїхали в маленьку вуличку біля бульвару Мерешешти, Клаудіу зав’язав мені очі чорним шарфом і звелів лягти на дно машини.
— Скільки часу тривала поїздка після того, як він зав’язав вам очі?
— Гадаю, менше чверті години. А може, й ще менше, бо час мені минав дуже повільно через незручне положення, в якому я їхав. Коли ми прибули на місце, Клаудіу спочатку заїхав у гараж. І лише тоді сказав мені встати й скинути з очей шарф. З гаража ми зайшли просто до будинку через якийсь отвір, що затулявся плитою з гофрованого заліза. Піднялися на кілька сходинок і зайшли до вестибюля. А потім до їдальні, де мені дали повечеряти. Тут я їв один. Все вже було заздалегідь поставлене на стіл. Коли я наївся, Клаудіу провів мене до кімнати, де я мав ночувати. Це була, власне, їдальня у флорентійському стилі, в якій поставили крісло-ліжко. На вікні була оксамитова портьєра вишневого кольору. Ліворуч — маленька кухня, яка вела до ванної. Він сказав мені: «На добраніч» — і хотів уже йти. Але з порога повернувся і попередив, що мені не дозволяється залишати будинок і ходити по кімнатах. Якщо випадково мені щось буде потрібно, я повинен подзвонити, і він, Клаудіу, прийде, щоб виконати моє бажання. Залишившись на самоті, я перш за все підняв ріжок портьєри і подивився назовні. Нічого особливого не побачив. Перед вікнами, всього метрів за шість, була стіна двоповерхового будинку без вікон. Праворуч і ліворуч дерев’яні паркани. Між будинками й парканами внутрішній двір, де, крім кількох дерев’яних порожніх ящиків, стояв на колодах кузов старомодного авто. І наступного дня при світлі я не міг зрозуміти, в якому районі я перебуваю. Забув вам сказати, що на столі я знайшов аркуш паперу, на якому було надруковано: «Сніданок о дев’ятій годині, обід о другій, вечеря о дев’ятій вечора». Внизу червоним чорнилом кулькової ручки хтось дописав: «Прошу точно дотримуватися розпорядку». Наступного дня я зрозумів, чому від мене вимагали точності. Щоразу, коли я заходив до імпровізованої їдальні, сніданок, обід чи вечеря вже чекали на мене. Я й тепер не знаю, між іншим, і тоді не цікавився дізнатися, хто готував чи хто подавав і прибирав страви. Окрім Клаудіу, за весь час, поки лишався в тому будинку, я нікого більше не бачив. Може, думаєте, я сумував?
— Ні. Не думаю.
— Цілком вірно. Дуже приємно згаяв я час.
— Тобто?
— Я думав про передавач… Це екстраординарний, надзвичайний винахід, який вартий мільйонів. Мільйонів доларів!
— Що ви говорите? — іронічно спитав Дуку. — Невже мільйонів?
— Хоч вірте, хоч не вірте, але вартий мільйонів.
— В такому разі, мабуть, мова йде дійсно про надзвичайний винахід. На жаль, ми не спеціалісти, так що вернімося до нашої теми, — заохотив його Дуку.
— Ви не спеціалісти, але офіцери служби безпеки, а тому не може бути, щоб не оцінили важливості винаходу, про який я мрію.
— Ви нас уже зацікавили, інженере Бакалу.
— Вам відомо, що будь-яку радіопередачу можна заглушити, а також встановити місце, звідки її передають?
— Звичайно.
— Ви знаєте також, що будь-яку зашифровану або закодовану передачу можна розшифрувати за допомогою електронної машини.
— Уявіть собі, що я знаю й про це, — знову зіронізував Дуку.
— А що б ви сказали про передавач, хвилю якого можна прийняти лише в одній точці планети?
— А таке може бути?
— Теоретично — так. Теоретично можливо, щоб передавач, скажімо, передавав з Бухареста якісь сигнали, які можна було б прийняти тільки в Парижі. Повторюю — можливо теоретично. Я довго думав і вже накреслив рішення, щоб цю ідею здійснити на практиці. Ви, мабуть, розумієте, якою надзвичайною зброєю став би такий прилад для передачі інформації й наказів і в мирний, і у військовий час? — Потім, раптом спохмурнівши, Бакалу продовжував: — Але мені не поталанило, і нічого вже не зроблю… Нічого.
— Що не поталанило?
— Виїхати за кордон.
— Я все забуваю, що ідеалом вашого життя було і є — виїхати звідси. Але, з другого боку, у вашому вантажі не виявлено приладу, що про нього ви говорите. Що ви можете нам на це сказати?
— Нічого. Він залишився в Клаудіу. Що він з ним зробив, — я не знаю. Прошу мені повірити.
Дуку чекав цієї відповіді. Це було сказано щиро. Бакалу відмовився від боротьби.
— Опишіть мені Брауна.
Відповідь пролунала швидко:
— Не можу… Ніяк не можу. Хоч він і тепер у мене перед очима, але я просто не в силі його змалювати. Це людина, яка… яка не дає себе роздивитися.
— Що