Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— О ні, пане. Причина була інша. Я міркував приблизно так: цей пан Клаудіу, мабуть, приїхав сюди з якогось дуже незначного приводу. Але якщо його справжня місія полягає в тому, щоб купувати розуми, яким при необхідності він полегшує виїзд із країни, то його місія не зовсім позбавлена ризику. І, отже, як справедливо мовиться в приказці, «до пори дзбан воду носить», тобто не виключено, що працівники служби безпеки дізнаються і заарештують його. Тобто заарештують раніше, ніж я зроблю прилад, інакше кажучи, раніше, ніж я складу свій іспит на компетентність. І тоді моя мрія потрапити на Захід повністю потерпить крах. Так я міркував, але тому, що я не міг висловити йому свої побоювання, я відповів приблизно так: «Пане Клаудіу, вивезіть мене з країни і я зобов’язуюся, якщо хочете, й письмово, що максимум за місяць прилад буде готовий». Його відповідь була категоричною: «Пане інженер, якби я з вами вів переговори від власного імені, я погодився б. Та я лише представник фірми. Мені не дозволено вкладати у вас капітал, не маючи попередніх гарантій. Фактично одна-єдина гарантія, що угода, яку я укладаю з вами, означатиме реальний прибуток для заводу. Особисто я ніскільки не сумніваюся, що ви здатні побудувати прилад, про який ви мені говорили. А якщо з якихось причин ваш винахід не буде успішним? А якщо у ваші розрахунки вкралася помилка? Подумайте, в яке становище я потрапив би. Я звичайний службовець фірми. Спочатку побудуйте прилад, а потім абсолютно всі умови угоди будуть автоматично виконані. Побудуйте прилад, і після цього максимум за десять днів ви вже будете за межами країни». Що я міг сказати на його категоричну відмову? Чи міг я йому сказати: «Добре, пане, але що трапиться зі мною, якщо за цей час вас схоплять працівники служби безпеки?» Звичайно, я не міг спитати його про таке. Не міг ще й тому, бо зрозумів: він не поступився б.

— Як саме зрозуміли? — наполягав Дуку.

Бакалу знову посовався на стільці, перше ніж відповісти.

— Якщо бажаєте, це було передчуття. Але коли це вам здається перебільшенням, то у мене була велика підозра: він наполягає, щоб я негайно збудував прилад не для того, щоб переконатися у вартості «капіталовкладень» у мене, а тому, що йому треба було використати той прилад тут, у Румунії.

Бакалу одним духом висловив це все, потім попрохав дозволу запалити цигарку. Одержавши дозвіл, він запалив і жадібно затягся димом.

— Отже, ви це підозрівали?

— Так, — визнав Бакалу.

— Добре, але якщо ви мали таке передчуття, вам не спало на думку поставити собі питання: для чого потрібен був представникові заводу УМБАХ такий прилад саме тут, у нашій країні?

Відповідь пролунала з деяким запізненням:

— Це так! Я запідозрював, що, окрім його офіційної роботи, він мав ще й таємну.

— І ви знаєте, як зветься ота таємна робота?

— Так!

— А саме?

— Шпигунство.

— Отже, незважаючи на те, що ви зрозуміли все, однак погодилися на цю пропозицію? Адже ви погодилися, чи не так?

— Погодився, звичайно! Відмова б означала отаке: прощавай від’їзд із країни. Прощавай багатство, прощавай омріяне життя. Шпигунство? Їхня справа! Це мене не стосувалося.

— То й що відбувалося далі? — спитав Дуку, помітивши, що Бакалу не збирається продовжувати.

— Я побудував прилад. Він його перевірив і був задоволений. Може, навіть дуже задоволений. Зрештою й було чого радіти. Досягнення було справді величезне.

— Ви говорили, — перервав його Дуку, — що він перевіряв прилад і був задоволений. А як саме перевіряв?

Запитання, здавалося, не сподобалося Бакалу. Він затремтів і скоса подивився на Дуку. Він, мабуть, запитував себе, чи знав слідчий що-небудь у зв’язку з цим питанням? Для Дуку цей погляд Бакалу був не новий. Усі ті, з ким він мав справу у певний момент, дивилися на нього саме так, питаючи себе: «Скільки слідчий знає про мою діяльність, про що мені можна не говорити, не викликаючи сумніву, що я від нього щось приховав?» І Дуку ще знав, що дуже мало хто з тих, що дійшли цієї фази допиту, зважуються відмовитися від обману і заявити правду, щиру правду.

— Просто. З мого вікна видно Будинок культури нашого району. Я скерував туди прилад, і він міг послухати уривок якоїсь п’єси, репетицію якої провадила трупа аматорів.

Бакалу вигадував. Бакалу ще боровся. Ще не дійшов того моменту, коли, переконавшися в тому, що марно брехати, злочинець зважується нарешті говорити правду.

— Це відбувалося вранці чи по обіді?

— По обіді.

— Можете пригадати день?

— Ні!

— Хоча б приблизно? Минуло з тиждень?

— Більше.

— На скільки днів більше?

— На кілька. Може, на два, на три.

Дуку подзвонив. З’явився Пічоруш. Він дав йому папірець, на якому швиденько написав кілька рядків. Потім перервав допит. Відновив його за чверть години.

— Інженере Бакалу, в якому секторі знаходиться Будинок культури, що його видно з вікна вашої квартири?

— У шостому секторі.

— Добре. Але я мушу вам сказати, що вже місяць, як цей Будинок культури ремонтується і протягом цього часу там не провадиться ніяких культурних заходів. Бачу, що ви не враховуєте поради, яку я вам дав. Дуже погано, інженере Бакалу. Допит посувається дуже повільно, і це тільки з вашої вини. От, наприклад, зараз я знову повинен вас запитати: як саме «представник» заводу переконався в ефективності винайденого вами приладу?

Бакалу зітхнув, у нього мимоволі вирвався стогін безсилля. Дуже поспішно він розповів, як саме прилад зареєстрував частину бесіди на військовій нараді, де доповідачем був інженер-полковник Стратилат. Закінчивши детальну оповідь, закрив очі, ніби, дуже знемігшись, відчув