Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин
— Хто знав, що ви їдете на море? — спитали в Молдовяну.
— Колеги по праці.
— І хто ще?
— Жінка, яка в мене прибирає. Я їй сказав прийти лише першого вересня, тобто тоді, коли скінчиться моя відпустка.
Між іншим, до Попеску не лише через Корбяну можна було дістатися. Була ще одна ниточка — через Балтазара. Якщо вони вже одного разу зустрілися в кімнаті на бульварі Белческу, то можна було допустити, що вони зустрінуться й ще. Однак минув цілий тиждень, а Корбяну, як і раніше, жив самотньо. У нього не було друзів, він ні з ким не зустрічався. Додому до нього не приходила жодна «приятелька», і він сам ні до одної не ходив, що викликало здивування, бо Корбяну належав до тих чоловіків, перед якими навіть найрозумніші жінки втрачали голову. Зовні Корбяну зберігав вірність Норі Солкану.
У поліклініці він сумлінно ставився до роботи хоча б настільки, щоб не викликати незадоволення у пацієнтів. Колеги по професії також були про нього доброї думки, хоч фактично ніхто з них не знав його досить добре. Обідати після роботи він ходив до приватного ресторану- пансіонату. Звідти одразу йшов додому. Увечері виходив на прогулянку й вечеряв у кафе. Якщо не йшов на якусь виставу, то рано повертався додому. Інакше кажучи, вів непримітне, спокійне існування інтелігента. Люди, які стежили за Корбяну, скоро знудилися б, якби не помітили у нього однієї дивної риси. Щовечора він гуляв одноманітною повільною ходою тими самими вулицями міста, але завжди намагався в один і той же час неодмінно опинитися якнайближче до телефону-автомата, встановленого чи у парадному якогось будинку чи в Іншому затишному місці.
Підходячи до такого місця, Корбяну дивився на годинника. І його годинник, і того, хто слідкував за ним, щоразу показував восьму годину десять хвилин. Після цього Корбяну зупинявся дуже близько до автомата, удаючи, що шукає в кишені монету. Ці пошуки тривали рівно десять хвилин. Тоді він ішов геть. Якщо, підійшовши, бачив, що хтось розмовляв по телефону, він все одно чекав десять хвилин. Так було щовечора з тією лише різницею, що телефон-автомат щоразу був інший, в іншому місці.
Звичайно, не важко було зрозуміти, що це було не випадково: Корбяну чекав на якесь повідомлення, яке він через обережність не міг дістати на свій домашній телефон.
Зробивши такий висновок, співробітникам Дуку лишалося тільки чекати. Минуло п’ять днів. Шостого дня, коли Корбяну був біля телефону-автомата, встановленого в парадному одного з будинків, і, як звичайно, вивертав кишені, шукаючи монету, рівно о восьмій годині десять хвилин задзеленчав той телефон. Корбяну швидко взяв трубку. Розмова не тривала й п’ятнадцяти секунд. Потім Корбяну пішов звідти, не так, як звичайно, повільним кроком, а дуже швидко. У нього був добрий настрій, він весь час щось наспівував, аж поки не сів у автобус, який довіз його аж додому.
Наступного дня Корбяну пішов на концерт дитячого хору. І тому, що такі концерти він звичайно не відвідував, то Богдан рушив слідом за ним.
Концерт наближався до кінця. За весь той час нічого не відбулося. Навіть в антрактах. Богдан запитував себе, чи не помилився він? Може, по телефону йому повідомили щось інше, а зовсім не про концерт, як він думав. Бо якщо зважати на його захоплення, а основне — на ентузіазм, з яким він аплодував, таке припущення здавалося вірогідним. Та Богдана не так легко було обдурити зовнішньою поведінкою. Тому, незважаючи на те, що концерт мав скоро закінчитись, він не втрачав надії, що щось повинно відбутися, якщо не зараз, то після концерту.
Публіка вже рушила до виходу. Богдан намагався весь час іти за Корбяну. І от, коли вони вийшли в коридор, якийсь чоловік, ніби випадково, опинився ліворуч від Корбяну. У нього в руці була сумка від плаща. Порівнявшись із Корбяну, він тицьнув йому під пахву сумку, в якій, звичайно, уже був не плащ, а щось інше, з такою спритністю, якій міг би позаздрити будь-який досвідчений кишеньковий злодій.
Хоч Богданові й дуже хотілось дізнатися, що було в сумці, але він знав, що біля виходу за Корбяну буде стежити вже інший працівник, тому він зосередив усю свою увагу на людині, яка, віддавши сумку, намагалася якомога скоріше вийти, проштовхуючись поміж людей. Але Богдан не спускав його з очей. І хоч як майстерно цей тип не намагався позбавитися можливого хвоста, Богдан все ж зумів супроводити його додому. («Барліг» його був на якійсь вулиці недалеко від кладовища Белу, і, як видно з усього, той самий, де переховувався Бакалу).
Та найціннішим було те, що працівник, який змінив Богдана, встиг тричі сфотографувати того загадкового добродія. Кали ж показали це фото Бакалу, то він відразу пізнав Попеску, отого загадкового Попеску, який познайомив його з Балтазаром на квартирі Павла Молдовяну. Нитка вела до клубочка, і шпигунське кубло починало прояснюватися: Балтазар, Пенделяну, Нора Солкану, Корбяну, Попеску. З цього кубла слід було виключити Балтазара, який приїхав сюди як емісар тресту «Небел». Іноземний емісар, як правило, зв’язується з самим керівником. Хто ж тоді був керівником? Хто був резидентом?
На це питання ще не можна було дати відповіді.
* * *Один по одному вони зайшли до кабінету полковника Рареша.
— Сідайте.
Дуку зручно вмостився на дивані праворуч, Богдан ліворуч. Полковник мав серйозний, стурбований вигляд. Скидалося, що він нервує. Він покликав їх на робочу нараду до себе через годину після того, як одна нарада вже відбулася.
— Я вас покликав, щоб знову проаналізувати це питання. Спочатку хочу вам повідомити, що товариш генерал не поділяє нашого погляду.
— Ні?! — здивувався
