Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

І Богдан вжив усіх необхідних для цього заходів.

Увечері Балтазар, повечерявши в ресторані, піднявся у свій номер на другому поверсі. Але перед цим він сходив по пляшку віскі. У вікнах його кімнати світилося майже до півночі, потім світло було вимкнено, безперечно для того, щоб показати, що стомлений Балтазар ліг спати.

Вранці Пічоруш попрохав одну дівчину з сріблястим фарбованим волоссям, яка працювала в готелі, щоб вона спитала в Балтазара по телефону, чи не треба подати йому сніданок до ліжка? Дівчина дуже довго дзвонила, але ніхто їй не відповів.

— Мабуть, він уже пішов на пляж, — сказала блондинка, навмисне вимовляючи слова з іноземним акцентом, щоб звернути на себе увагу Пічоруша.

Але це припущення блондинки не переконало Пічоруша, по-перше, тому, що люди, які стежили за Балтазаром, не бачили, щоб він ішов з готелю, а по-друге, якщо він дійсно пішов на пляж, то ключ від кімнати мав бути в портьє. А тому Пічоруш зробив висновок, що Балтазарове мовчання можна пояснити лише тим, що він ще спав після випивки або якось зумів вийти з готелю непомітно для тих, які за ним стежили.

Він не знав, що йому зараз робити, і подзвонив Богданові:

— Товаришу капітан, мені здається, що Балтазар втік.

«Якщо старий довідається про це, — вилає мене», — подумав відразу Богдан, і тільки згодом поцікавився подробицями. На жаль, Пічоруш нічого певного не міг сказати.

— Чекай на мене в готелі, прибуду через п’ять хвилин.

І справді, через п’ять хвилин Богдан постукав у двері

Балтазарового номера. Та скільки не стукав, ніхто не відчиняв. Нарешті двері відчинив портьє. Балтазар зник. Постіль була не застелена, чемодани не відімкнені.

«Чорти б його взяли, того суперволхва!» — проклинав його Богдан подумки. Потім спитав у Пічоруша:

— Машина теж зникла?

— Ні! Хіба ви її не помітили? Вона стоїть перед готелем.

— Тільки про неї я й думаю!

— Товаришу капітан, він, мабуть, втік вночі, щоб із кимсь зустрітись. Знаючи, що за ним стежать..»

— Тоді він до світанку повинен був повернутися до свого номера!

— Так! Ви маєте рацію. — І, вагаючись, додав: — А чи не послав його хто-небудь на той світ?

Та це припущення Пічоруша здалося Богданові таким абсурдним, що він навіть пе відповів йому. Лише так суворо поглянув па нього, що бідний Пічоруш почервонів, як хлопчисько, спійманий на чомусь поганому.

Богдан подзвонив Дуку й розповів йому все. Той, уважно вислухавши його, відповів дуже лаконічно:

— Шукайте його! Я теж прибуду до вас літаком,

І ні слова більше.

«Якщо старий кинув трубку, — подумав Богдан, — то це недобра ознака».

Потім він скликав людей і, розробивши з ними оперативний план, всі почали розшуки. Незабаром одержали перше повідомлення, просто неймовірне: вночі іноземець, прикметами дуже схожий на Балтазара, простував до кордону. До кордону? Що за нісенітниця, чого шукав Балтазар у прикордонній смузі? Щоб перейти її? Та який же він у біса шпигун, якщо гадає, що зможе перейти, не помічений прикордонниками?

Та скоро інше повідомлення підтвердило це перше. А потім ще і ще одне. Тепер уже не було жодного сумніву. Вночі Балтазар рушив на кордон.

Богдан думав, думав і зрештою дійшов такого висновку:

«Ще в Бухаресті Балтазара попередив, може, сам резидент, що він у небезпеці, що не залишається іншого виходу, аніж втекти. Втекти, але як? Виїхати з країни легально через прикордонний пункт, через який він прибув, не можна було: його, звичайно, зупинили б і затримали на кордоні. Оте, було лише дві можливості: або він дасть себе заарештувати, або намагатиметься нелегально перейти кордон. Він, звичайно, обрав останнє. Гадаючи, що в нього є шанси на успіх, він вирішив застосувати маневр, ніби він не помічає небезпеки, яка йому загрожує, і поїхав до моря. Та вже в першу ж ніч, скориставшись деякою неуважністю з боку спостерігачів за ним, він нишком вибрався з готелю ї попутним транспортом до ранку вже був у прикордонній смузі або поблизу неї, якщо вже не зумів перейти її, хоч це було й малоймовірним, бо в нього було дуже мало часу для цього». Так міркував Богдан. І тому, що це все здавалося йому цілком вірогідним, то він підняв тривогою всі застави південного кордону. А вже потім поїхав в аеропорт зустрічати Дуку.

Ранкове сонце на сході скидалося на закривавлене око забитого на корріді бика. На заставі змінилися патрулі. Як і завжди, подував вітрець, і листя на двох шовковицях ледь чутно шелестіло. На лаві під однією шовковицею сидів капрал Детунату і дивився на стежку, якою щоранку капітан Кодру під’їздив до застави. Він дуже хвилювався, а разом з тим відчував і якусь радість, хоч подеколи його разом з радістю охоплював і якийсь страх. Раптом він засвистів. На заставі ніхто не вмів так висвистувати, як він. Коли заманеться, бувало, хлопцям потанцювати в якусь неділю, вони прохали його посвистати. Він висвистував так, наче на сопілці грав, і вони танцювали на спортивному майданчику до знемоги.

Відтоді, як він захворів або звихнувся з розуму, — як говорив трансільванець Кутяну, — він забув свистати. Цілих п’ять днів він не приходив до пам’яті, не відав, хто він такий, і йому весь час здавалося, ніби мешкає в якомусь дивному світі. Він бачив навкруги себе дивно одягнених людей, — між іншим, не зрозуміло, чому й він теж одягнений гак дивно, — вони носили предмети, які називали зброєю, відходили й приходили то вдень, то вночі. Та чому вони кудись ішли, чому поверталися, вій не