Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Вам тяжко, я знаю, — підбадьорив його Дуку, — але це необхідно.

— Рапортуватиму… про все… Так, як усе відбулося. Тої ночі я попросився патрулювати на дільниці. Чого правду таїти? Я сподівався, що мені знову поталанить, що я. знову спіймаю порушника, як і раніше. Вам, мабуть, відомо від товариша капітана…

— Звичайно! Він нас інформував, що ви затримали багато порушників.

— Товариш капітан погодився, щоб я йшов один. Повинен вам доповісти, що я луже добре знаю дільницю і що вночі я бачу так само добре, як і вдень. Не знаю, як це називається по-вченому.

— Нікталопія, — підказав Богдан.

— Саме так говорив і товариш командир, але я забув. Це слово не так легко запам’ятати.

— Звичайно.

— Коли я вирушив на дільницю, то знав, що для порушника закрито всі головні шляхи підступу до лінії кордону. Отже, там мені не було чого робити, бо коли б порушник намагався пройти якоюсь стежкою, то його, звичайно, там затримали б інші прикордонники. Тому я обрав маршрут менш помітний. Повинен вам доповісти, товаришу майор, що й цього разу мені поталанило: коли я дійшов до одного місця, то — майже ніс до носа зіткнувся з порушником.

Детунату замовк. Він витер долоні хустинкою, облизав язиком бліді вуста й лише після того продовжував далі:

— Здібність бачити і вночі завжди мене виручала під час служби. Але тепер це було мені на шкоду. Бо я побачив обличчя порушника. А коли побачив, мене огорнув жах. Я так перелякався, що випустив з рук автомат.

— Чому? Адже ви не вперше зустріли порушника!

— Якби я побачив його вдень, я, звичайно, не злякався б. Це був він, вилитий убивця…

— Який убивця? — спитали одночасно Дуку й капітан Кодру.

— Не знаю, що зі мною тоді сталося. Здається, я став не чоловіком, а дитиною… Десятирічним хлопчиськом… Бо саме стільки було мені, коли вбивця зарізав мого батька… Це вже був не порушник, це був убивця мого батька, І як могло таке трапитися? Не знаю… Знаю лише, що я дуже злякався, бо подумав: «Тепер він покінчить і мене, як батька!» Він узяв автомат і націлився на мене… Від страху в мене цокотіли зуби… «Він уб’є мене», — подумав я, і мені стало себе жаль… Але він мене не вбив. Він показав рукою, щоб я йшов до зораної смуги. Чи міг я не послухати його, коли так злякався? Я пішов спереду, а він за мною… Часом він мене підштовхував автоматом у спину, щоб я йшов швидше… Коли ми підійшли до смуги, він подав знак зупинитися й сів мені на спину… Сів на спину й примусив іти… Важкий був убивця… Я ледве його ніс… Ішов, хитаючись… І тоді, як я, задихаючись, ніс його, я раптом почув його сміх… Він сміявся тихенько, у нього був такий сміх… такий чудернацький сміх…

— Який сміх? — запитав капітан Кодру, який, здавалося, був під найбільшим враженням від того, що розповідав Детунату.

— Він сміявся не як людина, а наче диявол. У нашому селі в церкві є ікона на всю стіну, де намальовано рай і пекло. У тому місці, де зображено пекло, видно потворного чорта, який їде верхи на грішнику… Коли я був малий і ходив до церкви, я не міг відвести очей від тієї ікони. Мене дуже лякало пекло з тортурами, а, не знаю чому, найбільше той чортяка. Тепер, коли в мене на спині був порушник, який реготався, як диявол з ікони, я вже не думав, що несу на спині людину, а був певен, що несу справжнього диявола! Я ніс його через смугу, і десь посередині він перестав сміятися, лише все тикав мене в шию автоматом, щоб я поспішав. Та я не міг, бо він був дуже важкий. Не міг, бо боявся, що тоді, коли перейду з ним на той бік, він мене уб’є, як убив й мого батька… Я так боявся й був такий певний, що він мене вб’є, що почав проситися в нього: «Не вбивайте мене, як батька! Не вбивайте!»

Він наче не розумів того, що я говоривші продовжував товкти в шию автоматом. Мені тоді й на думку не спало, що він може не розуміти румунської мови. Та я все ще сподівався його умовити й знову просив: «Не вбивайте мене, як батька! Не вбивайте!»

Залишилося всього кілька кроків до протилежного боку, і я подумав, що мені лишилося жити кілька секунд, поки стану ногою на тому боці кордону. І, мабуть, злякавшись цієї думки, я раптом скинув убивцю на землю, схопив його за горло руками… Як я його здолав, сам не знаю… Може, тому, що я схопив його зненацька… Він же був набагато сильніший від мене.

Детунату замовк ніби для того, щоб зібратися з думками, щоб передихнути. Богдан уперто хотів побачити очі Дуку, але той навмисно уникав його погляду. Він знав, що коли погляне на нього, то прочитає в його погляді запитання: «Як ти гадаєш, старий? Чи справді це все сталося так, як розповідає капрал?»

Він і сам себе запитував про те ж саме, і йому здалося, що Детунату не вигадує, що все саме так і було, як він розповідав.

— Коли я побачив, що він уже мертвий, — продовжував оповідати Детунату, — коли я побачив його очі, мов цибулини, я полегшено зітхнув і подякував богові, що помстився за батька. Але потім мене охопив відчай. Приглянувшись до нього пильніше, я побачив, що це не вбивця мого батька. Це був порушник кордону, звичайний порушник, через якого нашу заставу вже дві ночі підіймали по тривозі. З відчаю я гірко заплакав. Я злякався того, що накоїв. Я ж не мав права його вбивати! Адже лише після третього попередження, коли б він і тоді відмовився здатися, я мав би право стріляти в нього. Отже, я вчинив убивство. Я жахнувся від того, що накоїв, але ще більше мене лякали наслідки.