Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

Чоловік у цивільному, не звертаючи уваги на того, що вдавав Корнеліса, звернувся до Евена Хасса:

— Неправда, пане Хассе. Ваш друг Корнеліс чекає вашого повернення із Сибіу, куди ви ніби поїхали побачити своїх родичів. Поспішаючи, ви забули залишити йому паспорт. А Корнелісові паспорт був дуже потрібний, коли він влаштував бешкет у барі готелю й не мав чим засвідчити свою особу.

Потім, звертаючись до товариша Евена Хасса:

— Доброго вечора, пане інженер Бакалу. Правда, ви не чекали, що ми знову зустрінемося, та ще й за таких неприємних для вас обставин?

Інженер Бакалу, бо це був він, нічого не відповів. Лише потупив погляд, на нього напала нервова гикавка, з якою він нічого не міг зробити.

Дуку чекав, щоб до нього привезли інженера Бакалу. Перед тим він допитав Евена Хасса. Усе, в чому той зізнався, мало вагу лише частково і ні в якому разі не торкалося справи, яка цікавила Дуку. Очевидячки, він не мав зв’язку з будь-якою шпигунською службою.

— На кого ви працюєте, па не Хасс? — спитав його Дуку.

— На того, хто мені платить. Хто має мій фах, добре заробляє. Але й ризик великий.

— І який ваш фах?

— Вивезення з соціалістичних країн певних осіб, які бажають жити на Заході.

— І багато вас, котрі мають цей… фах?

— Не відаю! Я працюю самотужки.

— Еге, самотужки! Ви не маєте жодного спільника?

— Якщо кажу…

— З Румунії ви вже когось вивезли?

— Так! Три місяці тому я вивіз одного інженера з Брашова. Знаєте, коли я складав цю угоду, у мене засмикалася ліва повіка. Я не дуже забобонний, але трохи схвилювався. І от маєте: хіба після такого не повіриш у забобони!

— З ким ви «склали угоду»?

— З якимось типом. Я його не знаю. Здається, то був лише Посередник. Він запропонував мені п’ять тисяч доларів, плюс витрати на транспорт.

— З Корнелісом ви дотепер не працювали?

— Ні! Тепер оце вперше. Проте в такій справі не можна використовувати двічі ту саму людину.

— Яка домовленість була між вами й людиною, що наймала вас?

— Ось яка — приїхати до Румунії з паспортом Корнеліса, на який я невинен був наліпити іншу фотокартку, і вивезти з країни того інженера. І мені і йому не поталанило. Хіба я міг знати, що той нещасний Корнеліс бешкетник? Якби та свиня не влаштувала сварки, ви б нічого не помітили, чи не так? Я вивіз би інженера і хапонув би усі ті п’ять тисяч доларів.

Про себе Дуку повинен був віддати йому належне. Трюк був досить хитромудрий, і оскільки заміна фотокартки зроблена дуже майстерно, то майже вірогідно, що він зумів би вивезти Бакалу.

— Коли ви прибули до Бухареста, то з ким налагодили зв’язок?

— При виїзді мені дали деякі вказівки…

— Які вказівки?

— В Бухаресті зупинитися в готелі «Лідо».

— Саме в «Лідо»?

— Якщо кажу… Після того, як я поселюсь у готелі, вийти на вулицю і стати перед вітриною перукарні.

— І по чому вас можна було впізнати?

— Я повинен був перебирати бурштинові чотки. Я точно так і зробив. І за кілька хвилин до мене підійшла людина, у якої в руках був дротяний круг з нанизаними на нього кількома лотерейними квитками. «Чи не купите квиток лотереї?» — спитала вона. Це був пароль. «Ви гарантуєте, що я виграю?» — так я мусив відповісти. «На сто відсотків», — була наступна репліка паролю.

— О котрій годині це відбулося?

— Біля дванадцятої. Чоловік попросив мене йти за ним. Повів до якогось парку. Не відаю, як зветься. В усякому разі, не дуже далеко від готелю.

— Чишміджіу?

— Можливо. Ми сіли з двох боків однієї лави. Він сказав, що все готове, що він зможе передати мені людину, яку я мусив вивезти з країни наступного дня. Призначив мені побачення на другий день на якійсь вулиці Заломіт і пояснив, як туди дістатися машиною. Потім встав і пішов. Це все.

— Все?

— Все!

— До готелю ви більше не поверталися. Де ночували?

— У машині на вулиці, не знаю, як вона зветься. Ніхто мене не турбував. Мабуть, думали, що я турист, який напився і заснув у машині. Вранці я був дуже пунктуальний. О восьмій годині в’їхав у вулицю Заломіт. Побачив машину «фіат-1300», за кермом пізнав типа, з яким зустрічався. Він дав знак їхати за ним. Я так і зробив. Ми виїхали за місто і за кілька кілометрів посеред поля він зупинився. Я теж зупинився. У той час на шосе не було нікого. З його машини вийшов чоловік, якого я повинен був вивезти. В руках у нього була валізка. «Сподіваюся, з валізою все гаразд?» — спитав я його, маючи на увазі митних наглядачів. «Не хвилюйтеся», — відповів він. Я поклав валізу до вантажного відділення і сів за кермо. Інженер сів поруч. А тип із «фіата» порадив мені збільшити швидкість. Я так і зробив і скоро залишив його позаду.

— Після того, як передав вам пасажира, ваш зв’язківець повернувся до міста?

— Чи він дурень? Він їхав далі, але повільно, як людина, якій нема чого поспішати.

— Опишіть його.