Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
Була п’ята ранку. Берр сидів за столом у командному пункті, нерухомо, мов Будда. Рук курив люльку і ламав голову над кросвордом з газети «Маямі Геральд». Задзвонив телефон і Берр витримав паузу, а потім змусив себе підняти слухавку.
— Леонарде, — прозвучав голос Ґудгью.
— Рексе, привіт.
— Щось пішло не так? Я думав, ти мені зателефонуєш. У тебе якийсь пригнічений голос. То як, вони проковтнули наживку? Леонарде, алло?
— О так, вони її безперечно проковтнули.
— То в чому справа? У тебе такий голос, ніби ти не святкуєш перемогу, а когось хорониш. Що трапилося?
— Я просто намагаюся збагнути, чи ми все ще тримаємо вудочку.
«Містер Лямон у палаті інтенсивної терапії, — відповідала лікарня. — Його стан стабільний».
Але це тривало недовго. Минула доба, і за містером Ля-моном не стало і сліду.
Він що, виписався з лікарні? У лікарні кажуть, що так. Чи, може, лікар Марті перевів його у свою клініку? Виглядає, що так, але лише ненадовго, і клініка не розголошує інформацію про виписаних хворих.
І коли Амато під виглядом газетного репортера зателефонував особисто лікарю Марті, той відповів, що містер Лямон поїхав, не залишивши адреси. Раптом командним пунктом розійшлися найнеймовірніші припущення. Джонатан у всьому зізнався! Роупер розкусив його і викинув за борт! За наказом Стрельскі нагляд за аеропортом у Нассау тимчасово припинили. Він боявся, що команда Амато починає надто кидатися у вічі.
— Леонарде, ми моделюємо людську натуру, — сказав Стрельскі, намагаючись хоч трохи втішити Берра і зняти тягар з його душі. — Не може завжди все вдаватися, усі помиляються.
— Дякую.
Настав вечір. Берр і Стрельскі сиділи у придорожньому гриль-барі, поїдали реберця під соусом барбекю з рисом по-каджунськи і спостерігали, як приходять і йдуть відгодовані американці. їхні мобільні телефони лежали на колінах. Повідомлення, яке блимнуло на екрані, змусило їх зірватися з місць і вони, з усе ще набитими їжею ротами, стрілою кинулися в штаб-квартиру.
Коркоран головному редактору впливової багамської газети:
— Старий, це я, Коркі. Як життя молоде? Як там твої танцівниці?
Обмінявшись кількома приязними фразами, співрозмовники перейшли до справи:
— Дорогенький, послухай, шеф хоче покінчити з цією історією... надаючи аргументи, чому героя дня краще залишити в спокої... Деніел ще зовсім дитина, дуже вразливий... Ми тобі серйозно віддячимо, це буде добряча надбавка до пенсії, щоб ти міг спокійно піти на заслужений відпочинок. Як тобі такий заголовок: «Невдалий злий жарт»? Любчику, можна на тебе покластися у цій справі?
Сенсаційне пограбування на Гантерс-Айленд відспівали і відправили на вічний спочинок на великому кладовищі, де поховані всі інші історії, які не вигідні сильним світу цього.
Коркоран начальнику поліції Нассау, відомому своїм особливим розумінням багатіїв та їхніх грішків:
— Сонечко, як поживаєш? Я у справі нашого брата Ля-мона, якого один з твоїх хлопаків востаннє бачив у лікарні «Докторс-Госпітал»... Слухай, а можна якось зробити так, щоб про нього забули? Шеф би дуже хотів, щоб ця справа залишилася в тіні, це для Деніелевого блага... він не хотів би доводити цю справу до суду, навіть якби ви знайшли тих негідників... він так не любить всієї цієї метушні...бувай здоровий... о, до речі, не вір тим нісенітницям, які пишуть у газетах, нібито акції «Айронбренду» падають нижче плінтуса... Шеф обіцяє на це Різдво дуже нічогенькі дивіденди, тож ми всі зможемо купити собі те, чого душа забажає...
Сильна рука закону погоджується послабити хватку. У Берра складається враження, що він слухає Джонатанів некролог.
А від решти світу — не чути й звуку.
Чи варто Берру повернутися до Лондона? А Руку? Якщо міркувати логічно, то було абсолютно все одно, де висіти на волосині: у Маямі чи в Лондоні. Якщо ж відкинути логіку, то Берр хотів бути поближче до того місця, де востаннє бачили його агента. Врешті-решт він відправив у Лондон Рука, а сам того ж дня переїхав з сучасного готелю у більш скромне житло в одному з закинутих районів міста.
— Леонард, поки вичікує, вирішив пожити життям аскета, — сказав Стрельскі Флінну.
— Бідолаха, — відповів Флінн, усе ще звикаючи до думки, що Беррове ягня принесло в жертву його агента.
Новою тюремною камерою Берра стала невеличка, красиво оформлена кімнатка у пастельних тонах недалеко від пляжу. Біля ліжка стояла лампа на хромованій колоні у вигляді Атланта, який тримає на плечах земну кулю; сталеві віконні рами гули і вібрували щоразу, коли проїжджала автівка. У вестибюлі чергував охоронець-кубинець у затемнених окулярах і з гігантським пістолетом. Берр спав там дуже сторожко, поклавши поруч на подушку телефон.
Якось на світанку, страждаючи від безсоння, він вийшов на прогулянку бульваром й узяв з собою телефон. У тумані над морем невиразно вимальовувалося безліч кокаїнових берегів. Але коли він пішов їм назустріч, то опинився на будівельному майданчику, де з риштування на нього защебетало безліч кольорових птахів, а біля припаркованих бульдозерів, мов убиті, спали латиноамериканці.
Джонатан був не єдиним, хто зник безвісти. Роупер також провалився у чорну діру. Навмисно чи ні, але він вислизнув з-під пильного нагляду людей Амато. Прослуховуван-ня штаб-квартири «Айронбренду» допомогло дізнатися тільки те, що шеф кудись поїхав продавати ферми, що на Роупермові означало — «не пхай носа не в своє собаче діло».
Навіть суперстукач Апостол, якого терміново викликав Флінн, не зміг пролити світло на Роуперове зникнення. Він краєм вуха чув, що його клієнти можуть бути на діловій зустрічі на острові Аруба, але його туди не запросили. Ні, він не мав ні найменшого поняття про те, де міг би бути містер Роупер. Він же юрист, а не туристичний агент. Він — Солдат Діви Марії.
Настав ще один вечір, і Стрельскі та Флінн вирішили нарешті вивести Берра в люди. Вони забрали його з готелю і, тримаючи телефони в руці, змусили його прогулятися людною набережною. Вони затягнули його у вуличне кафе
