Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

і напоїли коктейлем «Маргарита», а потім намагались розбудити в ньому інтерес до людей, які проходили повз. Усе марно. Вони проводили поглядом м’язистих темношкірих молодиків у яскравих кольорових футболках і з золотими перснями, які йшли з величністю жителів піднебесся, принаймні поки жилося добре і наркотики їх до цього піднебесся підносили. Поруч крокували їхні лялечки у вузьких коротких спідничках і у ботфортах, а позаду них — голомозі охоронці у сірих робах, які приховували автоматичну зброю. Вони провели поглядом зграю хлопчаків, які промчали повз них на скейтбордах, і мудрих жіночок, які, побачивши їх, заховали свої сумочки, а ще двох безстрашних старих лесбійок у солом’яних капелюхах, які повели своїх пуделів просто на них, аж хлопці були змушені їх об’їжджати. Слідом за скейтбордистами з’явилися довгошиї моделі на роликах, одна красивіша за іншу. Помітивши їх, Берр, неабиякий любитель жінок, таки на якусь мить оживився, проте відразу ж знову поринув у свої меланхолійні роздуми.

— Леонарде, послухай, — сказав Стрельскі, готовий до останньої мужньої спроби розвеселити товариша. — Ходімо подивимося, куди наш Роупер ходить на закупи на вихідних.

У великому готелі, у конференц-залі, який охороняли кремезні хлопці з підкладками на плечах, Берр і Стрельскі блукали серед покупців з усього світу і слухали, як високоморальні молодики, чиї імена можна було прочитати на лацканах їхніх піджаків, розхвалювали свій товар. Позаду чоловіків сиділи дівчата з реєстром замовлень. А за дівчатами, обгороджений зусібіч червоними, мов кров, мотузками, стояв і сам товар — відполірований до блиску, він гарантував зробити справжнього чоловіка з будь-кого, хто його придбає. Там було все: від найбюджетніших касетних бомб та суцільно пластикових, непомітних для метало-детекторів, автоматичних пістолетів «Ґлок» і до найновіших ручних реактивних пускових установок, гранатометів і протипіхотних мін. А любителям почитати пропонувалися класичні підручники, що розповідали, як змайструвати на власному подвір’ї ракетну установку чи як за допомогою трубчастої коробки з-під тенісних м’ячиків зробити глушник одноразового використання.

— Там бракувало хіба що дівчини в бікіні, на чию дупу було б направлене дуло гармати калібром у шістнадцять дюймів, — сказав Стрельскі дорогою назад до командного пункту.

Його жарт не справив на Берра ніякого враження.

На місто налетіла тропічна буря. Небо почорніло, ховаючи голови хмарочосів. Вдарила блискавка і від неї спрацювала сигналізація припаркованих на вулиці автівок. Готель тріщав і тремтів, а рештки денного світла зникли, немов хтось викрутив лампочку. Потоки дощової води стікали вікнами Беррової кімнати, немов чорні ріки, які розсікали білу імлу. Сильні пориви вітру ламали пальми і здували з балконів вазони і крісла.

Задзвонив Берровий телефон. Якимось дивом стихія не повпливала на сигнал.

— Леонарде, — сказав Стрельскі, намагаючись приховати хвилювання і говорити спокійно, — давай ноги на плечі і мерщій вертайся сюди. Нам вдалося вивідати дещо ці-кавеньке.

Вогні міста, відмиті дощем, знову радісно засяяли.

Коркоран серу ЕнтоніДжойстону Бредшоу, відомому своєю безпринципністю керівнику групи британських торгових компаній, які ухилялися від виконання обов’язків, і за сумісництвом нерегулярному постачальнику сумнівної зброї міністерствам постачання під егідою Ті Величності.

Коркоран телефонував з Нассау з квартири одного з ділків, який працював на «Айронбренд», помилково вирішивши, що телефонна лінія не прослуховується.

— Сер Тоні? Говорить Коркоран, Роуперовий хлопчик на побігеньках.

— Шо ти в біса хочеш? — озвався глухий голос чоловіка напідпитку. У слухавці вчувалася така луна, ніби він говорив з ванної.

— Боюся, сер, що справа невідкладна. Шефу потрібна ваша допомога. Готові записувати?

Берр і Стрельскі напружено слухали. Коркоран намагався говорити якомога зрозуміліше.

— Ні, сер, прізвище Пайн. Пайн, ну як комбайн, тільки без «ком», а перша літера — «п», як «півень». Так, тепер правильно. Звуть Джонатан. Як чується, так і пишеться. — Далі він додав кілька невинних деталей, на кшталт дати і місця Джонатанового народження, а також номера його британського паспорта. — Шеф волів би, щоб ви, сер, якщо ваша ласка, провели повну перевірку його біографічних даних, від «а» до «я». Це потрібно на вчора. Але нікому нічичирк. Ні слова, ні півслова.

— Хто такий цей Джойстон Бредшоу? — запитав Стрельскі, коли вони дослухали розмову до кінця.

Немов прокидаючись від глибокого сну, Берр дозволив собі обережно усміхнутися:

— Джо, сер Антоні Джойстон Бредшоу — це англійське чмо вищого ґатунку. Його фінансові проблеми під час теперішнього економічного спаду — просто бальзам для душі, — відповів Берр, ще ширше розпливаючись в усмішці. — І, як не дивно, він колишній співучасник оборудок містера Рі-чарда Онслоу Роупера. — Ця тема змусила Берра розговоритися. — Більше того, Джо, якби ми складали список усіх англійських покидьків, то сер Антоні Джойстон Бредшоу зайняв би там чільне місце. Він також користується покровительством деяких інших високоповажних англійських чортяк, деякі з яких працюють не дуже й далеко від Темзи. — 3 Берра нарешті спала напруга останніх днів і він полегшено розсміявся. — Джо, він живий! Трупів ніхто не перевіряє, особливо на вчора! Ще й від «а» до «я», як він сказав. Ну що ж, для них у нас уже все є напоготові, і ніхто не надасть їм нашу інформацію краще за цього клятого козла Тоні Джойстона Бредшоу! Джо, вони хочуть все про нього довідатися! А це означає, що він уже запхав свого носа у їхній намет! Ти ж знаєш, у бедуїнів є така приповідка: ніколи не дозволяй верблюду запхати носа у твій намет, бо не встигнеш і оком змигнути, як він уже всередині.

Але поки Берр торжествував, Стрельскі вже гарячково продумував їхній наступний крок.

— То як, Пат може розпочинати? — спитав він. — Хай його хлопці ховають магічну коробку?

Берр умить опанував себе.

— Якщо ви з Патом не заперечуєте, то і я не маю нічого проти.

Вони домовилися не зволікати і зробити це наступної ночі.

Не в змозі заснути, Берр і Стрельскі поїхали у цілодобову гамбургерну під назвою «Мергатройд», на дверях якої висіла табличка з написом: «Відвідувачів без взуття не обслуговуємо». За затемненими вікнами закладу у місячному сяйві сиділи босоногі пелікани, кожен на своїй особистій швартовій тумбі вздовж дерев’яної пристані, немов старі літаки-бомбардувальники, яким уже не судилося піднятися в небо зі смертоносним вантажем. На сріблястому пляжі білі чаплі самотньо розглядали своє відображення у воді.

О четвертій годині ранку задзвонив телефон Стрельскі. Він підніс його до вуха, сказав «так» і почав слухати. Потім сказав: «Тепер