Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
З неосвітленого вікна кухні на північному боці Джонатан оцінив розвиток ситуації з пограбуванням, і, на превелике щастя, за цей час йому вдалося дещо приглушити оту першу смертоносну лють. Його зір прояснився, дихання вирівнялося, і він знову більш-менш відновив самодисципліну. Але ж звідки взялася ця лють? З якогось темного і віддаленого закутка його душі. Вона спалахувала і розливалася його жилами, немов потоп, проте її походження залишалося загадкою. Джонатан ще сильніше стиснув ніж.
«Джонні, палець поклади згори, так ніби ти намазуєш хліб... веди лезом і стеж за його очима... не тримай ніж так низько і понабридай йому трохи іншою рукою...»
Майор Коркоран у панамі знайшов якесь крісло і сів на нього задом наперед: склавши руки на спинку і спершись на них підборіддям, він спостерігав за грабіжниками так, нібито це був показ мод. Лорд Ленгборн простягнув чоловікові з валізкою свій фотоапарат, але той відразу ж роздратовано відкинув його вбік: на його думку, він був нікудишній. Джонатан почув тягуче: «О, йди ти нахрін». Фріскі і Таббі непорушно стояли за якихось п’ять ярдів від своїх мішеней, перебуваючи в стані постійної готовності. Проте Роуперо-ва права рука все ще була піднята до них на знак заборони, в той час як він прикипів поглядом до Деніела і злодіїв.
Щодо Джед, то вона стояла скраю танцмайданчика, наодинці і без своїх прикрас, вся натягнута, мов струна, притиснувши руки до стегон, немов не даючи собі кинутися до Деніела.
— Якщо вам потрібні гроші, ви їх отримаєте, — долинули до Джонатана Роуперові слова, сказані так спокійно, немов він мав справу з нечемною дитиною. — Хочете сто тисяч доларів? Візьміть готівкою, у мене є на яхті, тільки віддайте хлопчика. Я не посилатиму за вами поліцію. Залишу вас у цілковитому спокої. Але лише якщо віддасте мені хлопчика. Ви мене розумієте? Розмовляєте англійською? Коркі, спробуй іспанською, гаразд?
Коркоранів голос слухняно відтворив те саме цілком непоганою іспанською.
Джонатан зиркнув на касу. Шухляда для грошей була відкрита. На прилавку валялися недораховані пачки купюр. Він перевів погляд на зигзагоподібну стежину від танцмайданчика до кухні. Вона була крута і вимощена абияк. Лише безумець взявся б штовхати нею візок, навантажений усілякою всячиною. Крім того, стежина була підсвічена, а це означало, що будь-хто, хто піде на неосвітлену кухню, не зможе нічого бачити в темряві. Джонатан засунув ніж за пояс і витер спітнілу долоню об шорти.
Рейдерська група почала йти стежкою. Джонатана надзвичайно цікавило, як вони поводитимуться з полоненим, адже від цього залежав його подальший план дій, або, як його називав Берр, — «план створення ілюзії правдоподібності». «Джонні, прислухайся, як сліпець, придивляйся, як глухань». Проте наскільки він пригадував, ще ніхто не давав йому порад, як одна людина з ножем може вирвати з полону двох озброєних чоловіків восьмирічного хлопчика і залишитися при цьому живим.
Вони пройшли першу частину шляху. Внизу до них прикипіла поглядом непорушна юрба, у світлі дугових лапм їхні обличчя сяяли. Ніхто не смів і кроку ступити, Джед усе ще стояла окремо, її волосся переливалося мідними відтінками. Він знову почав втрачати самоконтроль. Перед очима замелькали важкі спогади дитинства. Почуті образи, непо-чуті молитви.
Першим ішов головний, а двадцять ярдів за ним його спільник, який тягнув Деніела за руку стежкою вгору. Де-ніелові вже було не до сміху. Бандит швидко крокував уперед, тримаючи в руці набиту валізку. Проте викрадач Деніела робив незграбні викривлені кроки. Йому доводилося постійно крутитися з боку в бік, наводячи зброю то на гостей, то на хлопчика. Правша, зауважив Джонатан, з голими руками. Зброя знята з запобіжника.
— Невже вам не хочеться зі мною домовитися? — кричав з танцмайданчика Роупер їм услід. — Я його батько. Чому ви відмовляєтеся зі мною говорити? Давайте домовимося.
Голос Джед прозвучав налякано, проте зухвало, у ньому вчувалися наказові нотки наїзниці.
— Ви, срані мерзотники, чому б вам не взяти когось з дорослих? Візьміть когось із нас. Візьміть мене, якщо хочете. — Сповнена страхом і гнівом, вона закричала ще голосніше: — Кляті виродки, ану поверніть його!
Почувши слова Джед, викрадач Деніела розвернув хлопчика обличчям до неї і, все ще тримаючи пістолет біля його скроні, огризнувся типовими репліками хулігана з Бронксу[71]:
— Хай тільки хтось спробує піти за нами, хай тільки хтось крок ступить на стежку чи спробує нас перехопити, і я замочу пацана, ясно вам? А потім і будь-кого з вас. Мені абсолютно по барабану. Я кокну будь-кого. Тому стійте, де стоїте, і стуліть пельки.
Джонатанові руки піднялися, він відчув, як у кожному пальці пульсує кров. Бувало, його руки рвалися самі в бій і просто тягнули решту тіла за собою. По дерев’яній підлозі балкону загупали швидкі кроки. Двері на кухню розчахнулися, чоловічий кулак потягнувся до вимикача і натиснув на нього, проте світло так і не спалахнуло. Хриплий голос заволав:
— Трясця твоїй матері! Де в біса те сране світло? Чорті — Опасиста постать пошкандибала до каси, але зупинилася на півдорозі.
— Є тут хтось? Агов! Чому не горить це трикляте світло? Дідько його б узяв!
«Цей тип точно з Бронксу, — знову зауважив Джонатан, притиснувшись до стіни за дверима на балкон. — Тамтешній акцент навіть здалеку ні з чим не сплутаєш». Той чоловік ступив ще кілька кроків уперед, тримаючи валізку перед собою і намагаючись іншою рукою щось намацати.
— Хто б тут не був, попереджаю: вимітайся до бісової матері! Чуєш мене! Пацан у нас. Хтось ворухнеться — і малому гаплик! З нами краще не жартувати.
Він ще не встиг договорити, як уже наткнувся на купи розкиданих банкнот і почав згрібати їх у валізку. Закінчивши, він повернувся до дверного отвору, де їх з Джонатаном розділяли лише відкриті двері, і закричав до свого спільника:
— Майку, я спускаюсь! Я заведу катер, чуєш? Твою в дідька холеру драну! — кляв він усе, немов життя до нього було надто несправедливим. Потім він пішов кухнею до посудомийні, розчахнув ногою двері й подався стежкою вниз до Ґус-Нек. У цю ж мить Джонатан почув, як наближається отой Майк, його спільник, разом з полоненим Деніелем. Джонатан ще
