Українська література » » Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

---
Читаємо онлайн Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
гірко посміхнувшись.

Це була насичена ніч, найбільш насичена для працівників «Мама Лоу» за останні кілька тижнів. Ось чому хвилювання аж переливалося через край. П’ятдесят вісім гостей, яких потрібно нагодувати зараз, і ще шістнадцять, які ось-ось переступлять поріг ресторану — Мама Лоу помітив їх крізь оглядове вікно, — а це ще тільки низький сезон. Минає ціла напружена година, аж поки Джонатан врешті може перейти до того, що йому так подобається робити, коли настає тимчасове затишшя: облити голову холодною водою і поспостерігати за відвідувачами крізь вічко у двостулкових дверях.

Поле зору професійного спостерігача: виміряне, технічне, деталізоване. Проникливе, неоголошене зчитування противника ще перед тим, як з ним відбудеться будь-який контакт. Джонатан може займатися цим день за днем, як йому неодноразово доводилося це робити у канавах, серед живоплоту чи в клуні: обличчя і руки поплямовані камуфляжною фарбою, на бойовій уніформі — листя з навколишніх дерев. Зараз він робить те саме. «Я підійду до нього, коли настане слушна мить, і не раніше».

Спершу він обдивився пристань, що розкинулася внизу, цю підкову з білих ліхтарів і маленьких яхт, де кожна сяюча цятка — мов окремий вогонь, який палахкотить на непорушній, захищеній від коливань воді. Варто лише трошки припідняти погляд, і ось вона: яхта «Сталевий паша» у всій красі, одягнена немов на карнавал, від керма до керма залита золотистим світлом. Джонатан міг розгледіти обриси охоронців: один спереду, інший позаду, третій ховається у тіні капітанського містка. Фріскі і Таббі серед них нема. Сьогодні їм слід виконувати свої обов’язки на березі. Його погляд пересувався тактичними перебіжками: спершу піщаною доріжкою, а потім під дерев’яною аркою, яка знаменувала вхід у священне королівство Мама Лоу. Джона-танів погляд сканував освітлені кущі гібіскусу і пошарпані багамські прапори, між якими висів прапорець з черепом і схрещеними кістками, а потім зупинився на літній парі на танцмайданчику. Вони обійнялися і торкалися кінчиками пальців обличчя одне одного, немов не могли повірити власним очам. Джонатан здогадався, що це були emigres, які досі дивувалися, що їм вдалося вижити. Молодші танцівники і танцівниці пригорнулися одне до одного, завмираючи в екстазі. За круглим столиком Джонатан зауважив двох кремезних сорокарічних чоловіків. Шорти-бермуди, широченні плечі, впевнені рухи. «Це ви? — подумки запитав він їх. — Чи це просто ще двоє вірних Роуперових псів?»

«Зазвичай вони користуються «Сигаретою», — казав йому Рук. — Це надшвидкий глісер[70], нульова водотоннажність».

Ті двоє чоловіків прибули на новесенькому білому моторному катері незадовго до сутінок, проте Джонатан не знав, була це «Сигарета» чи ні. Однак у них відчувався спокій професіоналів.

Вони встали, поправляючи штани і перекидаючи через плече сумки. Один з них махнув до Мама Лоу.

— Сер? Все чудово. О, їжа неймовірна. Дуже смачно.

Припіднявши лікті, вони перевальцем пішли піщаною доріжкою до катера.

«Не вони, — вирішив Джонатан. — Вони належать один одному. Можливо. А може, й ні».

Він перевів погляд на столик, за яким сиділо троє французів зі своїми дівчатами. «Надто п’яні, — подумав Джонатан. — Вони вже випили дванадцять порцій пуншу «Мама» і ніхто не вилив свою — у квіткову вазу». Джонатан зосередився на барі, який розташовувався по центру зали. На фоні яхтових прапорців, голів блакитних марлін і хвостиків рваних краваток на високих стільцях сиділи дві чорношкірі дівчини у яскравому бавовняному одязі і бесідували з двома чорношкірими чоловіками років двадцяти. «Можливо, це ви, — подумав він. — Може, це дівчата. А можливо, і всі четверо».

Боковим зором Джонатан помітив низький білий моторний катер, який відпливав з Діп-Бей у напрямку до океану. «Мої двоє кандидатів відпали. Мабуть».

Джонатан дозволив своєму погляду почати підніматися на терасу, де найгірша людина на землі в оточенні своїх васалів, блазнів, охоронців і дітей веселилася у своєму особистому Камелоті. Як і його яхта заволоділа бухтою, так і персона містера Річарда Онслоу Роупера заволоділа цим круглим столом, терасою і рестораном. На відміну від яхти, він не був одягнений надто ошатно, і радше скидався на того, хто накинув на себе перший-ліпший одяг, щоб піти відчинити двері другу. З його плечей недбало звисав синій светр.

Тим не менше, він там був головним. Це вбачалося у патриціанському спокою його голови. У швидкості його усмішки й інтелігентності його мови. У тій увазі, якою його оточували всі навколо, і коли він говорив, і коли слухав. У тому, як усе за тим столом, починаючи з тарілок, пляшок і свічок у зелених баночках й завершуючи обличчями дітей, здавалося, вишикувалося навколо нього одного. Навіть пильний спостерігач Джонатан відчув його притягальну силу: «Роупер, — подумав він. — Це я, Пайн, той хлопчина, який порадив тобі не купувати ті італійські статуї».

Саме в цю мить з тераси долинув вибух сміху, який, вочевидь, викликав Роупер, бо сам він сміявся найголосніше. Він припідняв свою бронзову праву руку, щоб посили гумористичний ефект сказаного, а обличчя його було обернене до жінки, яка сиділа навпроти нього. Все, що міг розгледіти Джонатан, це її розтріпане каштанове волосся і оголена спина, проте йому одразу ж пригадалася шкіра, що мелькнула з-під готельного халату, а ще довжелезні ноги і грона дорогоцінних прикрас на зап’ястях та шиї. Його пронизав той самий імпульс, який він уже відчував, коли вперше її побачив. Це була хвиля обурення, що вона, така молода і така красива, добровільно здалася у рабство Роупера. Вона усміхнулася, і це була її жартівлива, божевільна, крива, нахабна посмішка.

Намагаючись витіснити її зі своїх думок, Джонатан перевів погляд на дітей, що сиділи за столом. «Ленгборни мають трьох, Макартур і Денбі — по одному, — розповідав йому Берр. — Роупер тягає їх за собою, щоб розважити свого Деніела».

А от і сам Деніел — блідий восьмирічний хлопчик зі скуйовдженим волоссям і вольовим підборіддям. Саме на Де-ніелі Джонатан винувато зупинив погляд.

— Хіба не можна використати когось іншого? — питав він тоді Рука. Проте його вмовляння були як об стінку горохом.

— Роупер береже Деніела як зіницю ока, — відповів Рук, поки Берр відвернувся до вікна. — Для чого вибирати когось другорядного?

— Джонатане, йдеться про якихось п’ять хвилин, — сказав тоді Берр. — Що таке п’ять хвилин для восьмирічної дитини?

«Ціла вічність», — подумав Джонатан, пригадуючи кілька хвилин зі свого дитинства.

Тим часом Деніел був повністю поглинутий розмовою з Джед, чиє розтріпане каштанове волосся розділялося на дві майже рівні частини, коли вона нахилялася, звертаючись до нього.

Відгуки про книгу Нічний адміністратор - Джон Ле Карре (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: