Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
Вона повернулася паралельною трасою, потім перетнула центральну лінію і розвернулася. Вони сиділи в машині з увімкненим світлом. На її колінах лежав нерозпечатаний коричневий конверт. У кутку була назва відправника: Bureau des passeports, Ministere des Affaires Exteieures Ottawa[68]. Адресовано Томасу Лямону, через Івонн Лятюліп, «Шато Бабетт». Тому Томасу, який стверджує, що в Канаді є все.
— Чому ти не дав йому здачі? — спитала вона.
Одна половина її обличчя напухла, а око не відкривалося. «Ось моя професія, — подумав він. — Псувати людям обличчя».
— Він просто розізлився, — сказав він.
— Хочеш, я тебе кудись підвезу? Підкину кудись? Десь тебе висаджу?
— Звідси я сам.
— Ти ще чогось хочеш від мене?
Він спочатку захитав головою на знак заперечення раз, а потім знову, поки не переконався, що вона помітила.
Вона подала йому конверт.
— Що тобі більше сподобалося, — різко спитала вона, — трахати мене чи нарешті отримати паспорт?
— І те, й інше було чудове. Дякую.
— Та ну, скажи! Мені треба знати! Що тобі більше сподобалося?
Він відчинив двері і вийшов з авто. Завдяки освітленню салону, яке ввімкнулося при відкриванні дверей, він побачив, що вона широко усміхалася.
— Знаєш, я мало що не повелася на тебе. Чорт забирай, я майже втратила через тебе голову! Джонатане, ти чудовий варіант на одну ніч. Але для життя я би вибрала Томаса знову і знову.
— Радий, що зміг допомогти тобі прийняти рішення, — сказав він.
— Ну а все-таки, що це було для тебе? — наполягала вона, її обличчя все ще було осяяне усмішкою. — Ну, давай. Оціни. За дев’ятибальною шкалою. П’ять? Шість? Нуль? Боже правий, ну невже ти не ставиш баліві
— Дякую, — повторив він.
Він зачинив дверцята і в світлі небесного сяйва побачив, як спочатку похилилася, а потім піднялася її голова. Далі вона розправила плечі і покрутила ключ запалювання. Вона сиділа отак з заведеним двигуном і не рушала, втупивши погляд поперед себе. Він стояв, не в силах ні ворухнутися, ні вичавити з себе хоч слово. Івонн виїхала на трасу і здолала перших кілька сотень ярдів, так і не ввімкнувши фар. Вона про них чи то забула, чи їй було просто байдуже. Здавалося, вона орієнтується в темряві по компасу.
«Ви вбити цю жінку?»
«Ні, але одружився з нею заради її паспорта».
Зупинилася вантажівка і перших п’ять годин він проїхав у товаристві темношкірого чоловіка на ім’я Ед, у якого були проблеми з іпотекою і він хотів виговоритися. Десь між «один чорт знає, де я є» і «не уявляю, де це я», він зателефонував у Торонто і слухав, як телефонні оператори весело пліткують, поки передають його замовлення крізь безмежні ліси Східної Канади.
— Мене звуть Джеремі, я друг Філіпа, — сказав він. Те саме Джонатан повторював щотижня, телефонуючи з різних таксофонів, щоб нагадати про себе. Інколи він чув, як його виклик переадресовують. Інколи він не був упевнений, чи взагалі додзвонився до Торонто.
— Доброго ранку, Джеремі! Чи може вечора? Як життя-буття, старий?
Дотепер Джонатан уявляв, що на тому кінці дроту — хтось дуже життєрадісний. Цього ж разу йому здавалося, що він розмовляє з новим Оґілві, таким же фальшивим і зухвалим.
— Передайте йому, що я впіймав свою тінь, і я вже в дорозі.
— У такому випадку, дозвольте привітати вас від імені нас усіх, — сказав другий Оґілві.
Тієї ночі Джонатану снився Леньйон і зграї чайок на скелі, які цілими сотнями здіймалися в небо, статечно махаючи крилами, а потім рвучко і звивисто кидалися вниз. Так тривало, аж поки на них зненацька не налітав східний вітер, який порушував звичний плин подій. Джонатан бачив з півсотні мертвих і ще більше тих, яких відносило у відкрите небо. Йому снилося, ніби це він їх туди запросив і дозволив їм померти, поки він вирушив на пошуки найгіршої людини на землі.
«Отакими мають бути конспіративні квартири, — думав Берр. — Більше ніяких жерстяних сараїв десь посеред боліт
Луїзіани, у яких аж кишить кажанами. До побачення, крихітні квартирки в Блумсбері, з жахливим смородом прокислого молока і сигаретного диму, який залишився від попередніх відвідувачів. Відтепер ми зустрічатимемось з нашими інформаторами лише тут, у Коннектикуті, у таких же чепурних будиночках, оббитих білими дошками, як цей: навколо десять акрів лісу, а всередині гарненькі, оздоблені шкірою кабінети, заповнені мудрими книжками про високоморальність багачів». Тут було все: баскетбольне кільце, паркан, до якого був підключений струм, щоб на подвір’я не заходили олені, і навіть електрична мухоловка, яка зараз, коли запали сутінки, заманювала своїм хворобливим фіолетовим світлом комах, вони дзижчали і мертві падали додолу. Берр наполіг на барбекю і купив стільки м’яса, що можна було б нагодувати цілий полк. Знявши краватку і піджак, він обмазував три здоровенних стейки гострим темно-червоним соусом. Джонатан відпочивав біля басейну, одягнений лише в шорти для плавання. Рук, який напередодні приїхав з Лондона, сидів у кріслі і курив люльку.
— Вона не проговориться? — спитав Берр. Відповіді не прозвучало. — Я питаю, вона не проговориться?
— Про що? — спитав Джонатан.
— Про паспорт. Як ти думаєш?
Джонатан знову стрибнув у воду і проплив декілька разів від одного кінця басейну до іншого. Берр дочекався, поки він вилізе, а потім утретє поставив те саме запитання.
— Не думаю, — сказав Джонатан, енергійно витираючи рушником голову.
— А чому ні? — не витягуючи з рота люльку, промимрив Берр. — Зазвичай так і стається.
— А нащо їй це? У неї ж є Томас, — відповів Джонатан.
Зціпивши зуби, вони терпіли його мовчазність цілий день. Майже весь ранок він наодинці гуляв лісом. Коли вони поїхали за покупками, то поки Берр никав супермаркетом, а Рук подався у «Фемілі Брітчес», щоб прикупити своєму сину ковбойський капелюх, Джонатан увесь час сидів у машині.
— Та розслабся ти трохи, чуєш? — сказав Берр. — Ковтни віскі чи ще чогось. Це ж я, Берр. Я всього-на-всього намагаюся прикинути всі можливі ризики.
Джонатан освіжив Беррові джин і тонік, а потім і собі налив це ж саме.
— Як там Лондон? — запитав він.
— Та по-старому, все та ж помийна яма, — відповів Берр. Над стейками здійнялися хмари диму. Берр узявся їх перевертати і щедро
