Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

— Ми повні засранці, — незворушно погодився Флінн.

11

Перший удар Джонатан відчув немов уві сні. Він почув тріск власної щелепи: спочатку в очах потемніло, а потім немов іскри з очей посипалися. Він побачив перекривлене обличчя Лятюліпа і його праву руку, яку він відвів назад, готуючись вдарити вдруге. Джонатан не міг зрозуміти, як комусь могло спасти на думку використати правий кулак, ніби це якийсь молоток для забивання цвяхів, і залишитися зовсім неприкритим від контрудару. До нього долинув голос Лятюліпа і він усвідомив, що чує те ж саме вже вдруге.

— Salaud![67] Хто ти насправді?

Потім він побачив ящики з порожніми пляшками, які він допоміг офіціантам поскладати на подвір’ї того ж пообіддя. З-за дверей дискотеки, які використовувалися як аварійний вихід, долинала еротична музика. Над головою мосьє Лятюліпа, немов однобокий німб, висів півмісяць. Він згадав, що той попросив його вийти на хвильку назовні, і подумав, що, мабуть, варто дати йому здачі чи принаймні заблокувати наступний удар. Проте щось зупинило його: чи то взяла гору байдужість, чи то у ньому озвалася лицарська благородність, і відтак мосьє Лятюліп завдав другий удар у майже те саме місце, що і перший. У думках промайнув спогад про один випадок у сиротинці, коли він у темряві налетів на пожежний гідрант. І чи то голова його на той момент уже знечулилася, чи гідрант був несправжній, але заболіло Джонатана значно менше, ніж від першого удару. Тільки губа тріснула в самому кутику рота і цівка теплої крові потекла вниз до підборіддя.

— Де твій швейцарський паспорт? Ти і справді швейцарець, чи брешеш? Відповідай! Хто ти такий? Ти паскудиш моїй доньці життя, ти обводиш мене навколо пальця, ти зводиш з розуму мою дружину, ти їси зі мною за одним столом! Хто ти такий? Чому ти весь час брешеш?

Цього разу, коли Лятюліп відвів назад кулак, Джонатан збив його з ніг і поклав на спину, проте все ж спробував пом’якшити його падіння, тому що під ними була не ніжна трава Леньйону, на яку можна було б плавно приземлитися, а добротний канадський асфальт. Проте мосьє Лятю-ліпа було не зупинити: він рвучко підвівся на ноги, схопив Джонатана за руку і, попри його волю, потягнув у похмуру алею за будівлею готелю, яка роками використовувалася як неформальний пісуар для чоловічого населення містечка. У віддаленому кінці алеї стояв Лятюліпів джип «Черокі». Коли вони шкандибали до машини, до Джонатана долинули звуки заведеного двигуна.

— Залазь! — наказав Лятюліп. Відкривши пасажирські дверцята, він спробував запхати Джонатана в машину, але це йому не вдалося. Попри це, Джонатан сам сів у автів-ку, усвідомлюючи, що це був чудовий момент, щоб вдарити Лятюліпа ногою, навіть вбити його, якби він вирішив ударити в голову, тому що широкий слов’янський лоб

Лятюліпа був саме на тій висоті, щоб Джонатан міг легко зацідити йому у скроню. Внутрішнього освітлення авто виявилося достатньо, щоб Джонатан помітив на задньому сидінні свою сумку.

— Пристебнися! Негайної — крикнув Лятюліп, так, нібито пристебнутий ремінь безпеки може гарантувати слухняність його полоненого.

Тим не менше, Джонатан послухався. Лятюліп рушив і останні вогні Есперанса залишилися позаду. Вони занурилися у чорноту канадської ночі і проїхали двадцять хвилин, перш ніж Лятюліп дістав пачку сигарет і жбурнув її у напрямку Джонатана. Той дістав одну і запалив її від прикурювана. Після цього він запалив сигарету для Лятюліпа. На неосяжному нічному небі за лобовим склом мерехтіли сотні зірок.

— Ну і? — сказав Лятюліп, намагаючись підтримувати агресивний тон.

— Я англієць, — сказав Джонатан. — Я посварився з одним чоловіком. Він мене пограбував. Мені довелося втекти. Я приїхав сюди, хоча міг би податися будь-куди.

Їх обігнала автівка, але це не був ніжно-блакитний «Пон-тіак».

— Ти його вбив?

— Кажуть, що так.

— Як?

«Вистрілив йому в обличчя, — подумав він. — 3 помпового дробовика, — подумав він. — Зрадив. І розрізав його пса. Від голови до хвоста».

— Кажуть, у нього була зламана шия, — відповів він таким же ухильним тоном, як і раніше, оскільки ним оволоділо абсурдне небажання в черговий раз щось вигадувати.

— Чому ти просто не залишив її у спокої? — гнівно вимагав відповіді Лятюліп. — Томас — хороша людина. На неї чекало чудове майбутнє. Боже правий.

— Де вона?

Замість відповіді Лятюліп злісно ковтнув. Вони їхали на північ. Час від часу у дзеркалі заднього виду Джонатан помічав світло фар. Це були фари авто, яке їхало слідом за ними. Весь час це була одна і та ж машина.

— Її мати звернулася у поліцію, — сказав Лятюліп.

— Коли? — спитав Джонатан. Мабуть, варто було запитати: «Чому?». Задня машина вже майже наздогнала їх. «Тримай дистанцію», — подумав він.

— Вона звернулася у посольство Швейцарії, щоб розпитати про тебе. Вони про такого ніколи не чули. Ти ще раз на це пішов би?

— На що?

— Ну, на те, що ти вчинив з тим чоловіком, який тебе обікрав. Зламав йому шию.

— Він напав на мене з ножем.

— Вони викликали мене, — сказав Лятюліп, так ніби це теж його образило. — У поліцію. Хотіли дізнатися, що ти за один. Питали, чи ти продаєш наркотики, чи часто дзвониш по міжміській лінії, кого ти знаєш. Вони думають, що ти — Аль Капоне. Тут у нас рідко щось трапляється. Вони отримали фотографію з Оттави, чоловік на ній трохи схожий на тебе. Я попросив їх почекати до ранку, поки гості заснуть.

Вони доїхали до перехрестя. Лятюліп з’їхав з дороги. Він говорив, важко дихаючи, немов посланець, який пробіг свою дистанцію.

— Ті, хто хоче звідси накивати п’ятами, втікають або на північ, або на південь, — сказав він. — Найкраще поїхати на захід, в Онтаріо. І ніколи не повертайся, затямив? А якщо повернешся, я... — Він декілька разів вдихнув і видихнув. — Можливо, тоді вбивство буде на моїй совісті.

Джонатан схопив свою сумку і виліз у темряву. Повітря пахло дощем і сосновою живицею. Автівка, яка весь цей час їхала за ними, пронеслася повз, і на якусь небезпечну мить можна було розгледіти задній номерний знак її «Понтіака». Але Лятюліп не відривав погляду від Джонатана.