Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

Зі свого попереднього спостережного пункту на балконі

Джонатан ще раз глянув на бар, де ті двоє хлопців та їхні дівчата все ще захоплено про щось бесідували, аніскілечки не звертаючи уваги на те, що відбувалося на танцмайданчику. Він знову перевів погляд туди, де сиділи глядачі, грали музиканти і чорніла загрозлива порожнеча між ними.

Вони з’являться з-за тераси, вирішив він. Укриттям для них будуть кущі, які ростуть обабіч сходів. «Головне, стій на балконі з кухні», — попереджав його Рук.

Ця дівчина на ім’я Саллі чи Сальс скривилася і зазирнула у чорний кошик. Ударники знову дрібно забили в барабани. Саллі сміливо запхала в кошик спочатку одну руку, потім іншу. Під хихотіння аудиторії вона майже пірнула в кошик головою, а потім вигулькнула звідти, тримаючи в кожній руці по крабу, і поклала їх рядком біля стартових воріт. Увесь цей час фотоапарат Ленгборна стрекотав, дзижчав і спалахував. Саллі дістала третього краба і поклала його поруч з двома іншими, а потім, під ще голосніші вигуки бравих гравців у поло, повернулася на своє місце. Згори пролунав мисливський заклик труби. Його луна все ще звучала над пристанню, коли постріл пістолета розкраяв цю ніч навпіл. Захоплені зненацька охоронці розгубилися: Фріскі напівприпав до землі, у той час як Таббі почав відштовхувати глядачів назад, щоб розчистити свій сектор стрільби, хоч він так і не знав, по кому має цілитися.

Навіть Джонатан на мить завмер у пошуку стрільця, аж поки не помітив Мама Лоу, який, обливаючись потом під своїм тропічним шоломом, направив димучий стартовий пістолет на нічне небо.

Крабові перегони почалися.

А потім, мимохідь, це таки сталося.

Без формальностей, без прозрінь, без метушні, без криків — майже повна беззвучність, окрім різкого наказу Роупера, адресованого Фріскі і Таббі, «залишатися на місці і нічого не робити, негайно».

Якщо щось у цій ситуації і було незвичайне, то це не шум, а тиша навколо. Мама Лоу перестав патякати, фанфари музикантів стихли, а гравці в поло більше нічого не вигукували.

Ця тиша западала поступово, як поступово затихає великий оркестр по завершенню репетиції, коли найстаранніші або найбільш розсіяні музиканти все ще грають декілька тактів, перш ніж остаточно завершити. А потім протягом деякого часу Джонатанове вухо вловлювало лише ті звуки, які можна почути на Гантерс-Айленд тільки тоді, коли людський галас раптом вщухає: крики птахів, стрекіт цикад, плескіт води біля коралових рифів Пінгвін-Пойнта, горлання дикого поні біля кладовища і декілька металевих ударів молота якогось трудяги, який усе ще працював над своїм катером у Діп-Бей. А потім Джонатан узагалі перестав щось чути, запала повна тиша — неосяжна й моторошна. Зі свого місця на балконі він помітив двох широкоплечих чоловіків-професіоналів, які ще на початку вечора покинули ресторан і поїхали з острова на новенькій білій «Сигареті». Зараз вони рухалися вздовж рядів глядачів, немов збирачі пожертв у церкві, забираючи їхні клатчі, гаманці, сумочки, наручні годинники і готівку з задніх кишень.

А ще прикраси. Зокрема, у Джед. Джонатан саме вчасно глянув у її бік, щоб помітити, як вона підняла свої оголені руки спочатку до одного вуха, потім до іншого, відкидаю-чи волосся на бік і злегка нахиляючи голову. Потім вона піднесла руки до шиї і зняла кольє з таким виглядом, ніби вона от-от збиралася лягти до когось у ліжко. «У наші часи нікому не спаде на думку носити на Багамах дорогоцінні прикраси, — казав Берр, — окрім дівчинки Діккі Роупера».

Все ще жодного сум’яття. Всі розуміли правила гри. Жодних заперечень, жодного опору чи незадоволення. А все тому, що поки один зі злодіїв наповнював відкриту плас-тикову валізку парафіяльними пожертвами, його спільник викотив поношений візок, наповнений пляшками рому, віскі і бляшанками холодного пива. І посеред цих пляшок і бляшанок сидів, мов жертовний Будда, восьмирічний Дені-ел Роупер з пістолетом, приставленим до його скроні. Йшла перша з тих п’яти хвилин, які, на думку Берра, абсолютно нічого не означали для дитини такого віку. Можливо, він таки і мав рацію, бо Деніел усміхався, немов хотів розділити з публікою цей вдалий жарт, і відчував вдячність і полегшення, що ці моторошні крабові перегони врешті скінчилися.

Але Джонатану, на відміну від Деніела, цей жарт не видавався смішним. Натомість в його очах замигтіли іскри, немов спалахи люті. І він відчув такий поклик вступити у бій, якого не відчував з тієї ночі, як він вистріляв усі набої свого «Геклера» в того беззбройного зеленого ірландця. Поклик цей був такий виразний, що з цієї миті він уже не міг думати, а лише діяти. Цілими днями і ночами — то свідомо, то підсвідомо — він готував себе до цього моменту, смакував його, боявся його, планував його: якщо вони вчинять так, логічно буде повестися сяк; якщо вони стоятимуть тут, мені слід бути там. Але тоді він не взяв до уваги своїх почуттів. А тепер вони виривалися назовні. Саме тому його перша реакція була аніскілечки не такою, як він попередньо планував.

Відступивши якомога далі у затінену глибину балкону, він скинув з себе білу форму шеф-кухаря і в самих шортах вбіг у кухню, прямуючи до каси, де сиділа міс Амелія і робила собі манікюр. Він схопив телефон, підніс слухавку до вуха і вслухався у неї аж поки не переконався у тому, що знав і до того: телефонна лінія перерізана. Джонатан рвучко взяв рушник для посуду і, вискочивши на центральний столик, витягнув неонову стрічку, яка підсвічувала кухню. Тим часом він наказав міс Амелії залишити касу, як є, і негайно заховатися нагорі: і жодного ниття, жодних намагань врятувати гроші, інакше вони прийдуть і по її душу. Світла, що проникало ззовні, виявилося достатньо, щоб Джонатан міг хутко кинутися до робочої поверхні, де він тримав кухонні ножі. Він обрав найжорсткіший ніж і побіг назад, але не на балкон, а крізь посудомийню до службового виходу з південного боку.

«Чому саме ніж? — думав Джонатан, поки біг. — Чому саме ніж? Кого я збираюся цим ножем зарізати?» Проте він його не викинув. Він радів, що прихопив ніж, тому що людина зі зброєю, будь-якою зброєю, удвічі сильніша за людину беззбройну — читай підручник.

Опинившись на вулиці, Джонатан продовжував бігти у південному напрямку, пригинаючись і стрибаючи між столітніми кактусами і морським виноградом, аж поки не добіг до виступу скелі, яка височіла над Ґус-Нек. Там, важко дихаючи і заливаючись потом, він побачив те, що хотів побачити: білий моторний катер, пришвартований на