Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
Проте для Джонатана це був відголос його дитинства. Його луна вчувалася у кожному огидному коридорі і в кожній бридкій казармі, у кожному відразливому сиротинці і в кожній порожній віддаленій кімнаті його тітоньки. Він вичекав ще кілька секунд, знаючи, що так його удар виявиться ще ефективнішим. Джонатан відчував, як сповільнюється його серцебиття. Його очі заступила пелена червоного туману, а тіло стало невагомим і невразливим. Він побачив Софі, її усміхнене і непонівечене обличчя. Почулися важкі кроки дорослої людини, а за ними — неохоче тупотіння дитини. Викрадач Деніела спустився з дерев’яного балкона на дві сходинки і опинився на кахляній підлозі кухні, тягнучи хлопчика за собою. Щойно нога злочинця торкнулася кахлів, як Джонатан вискочив з-за дверей і щосили схопив ту його руку, яка тримала пістолет, і нещадно скрутив її. Водночас дикий крик вилетів з Джо-натанових грудей: довгий, очисний крик, який вивільняє легені, кличе на допомогу, залякує, який врешті кладе край такій безкінечній, такій надмірній терплячості. Пістолет впав на підлогу, і Джонатан ногою відштовхнув його подалі. Приволікши злочинця до виходу на балкон, Джонатан затиснув його руку між одвірком і дверима, а потім усією вагою натиснув на них. Чоловік на ім’я Майк також скрикнув, але тут же замовк, коли Джонатан приставив лезо ножа до його зіпрілої шиї.
— Бляха, чувак! — прошепотів Майк чи то від болю, чи від шоку. — Шо ти в біса зі мною робиш? Дідько б тебе взяв! У тебе взагалі не всі вдома, чи шо? Сили небесні!
— Хутко біжи вниз до своєї матері, — сказав Джонатан Деніелу. — Давай, швиденько.
Попри бурю емоцій, які вирували у ньому, Джонатан дуже обережно вибирав слова, розуміючи, що в майбутньому вони можуть бути використані проти нього. Бо ж звідки звичайнісінькому кухарю знати ім’я хлопчика? Чи те, що Джед насправді не його мати, чи що його справжня мати була за тисячі миль звідси, десь у Дорсеті? Поки Джонатан говорив до Деніела, то усвідомив, що той його зовсім не слухає, а натомість дивиться кудись попри нього на інші двері. І що той збирач парафіяльних пожертв почув крики і повернувся на підмогу.
— Ця скурва наволоч зламала мені руку! — заволав Майк. — Відпусти мою руку, ти, пришелепкуватий виродок! Джеррі, він має ніж. Краще не підходь до нього. Зламав мені, тварюка, руку до чортів собачих. Два, падло, рази. І він не жартує! Він схиблений на всю свою срану голову!
Проте Джонатан не відпускав його, найімовірніше зламану, руку і не відводив ножа від його товстої шиї. Майк дещо відкинув голову назад і привідкрив рот, немов був на прийомі у стоматолога, і його спітніле волосся лізло Джонатану в обличчя. З таким червоним туманом перед очима, як у ту мить, Джонатан був здатен на все, і без жодних докорів сумління.
— Біжи сходами вниз, — сказав він Деніелу якнайти-хіше, щоб не налякати. — Тільки будь обережний. Давай! Марш звідси!
Нарешті Деніел дослухався до його слів і погодився піти геть. Він крутнувся на п’ятках і нерівними стрибками почав спускатися сходами туди, де світили вогні і стояв в німому оціпенінні гурт гостей. Щоб підкреслити своє неабияке досягнення, Деніел махав рукою над головою. Саме цю втішливу картину намагався закарбувати у пам’яті Джонатан, коли чоловік на ім’я Джеррі вдарив його руків’ям пістолета спочатку в голову, а потім в праву щоку і око, а потім ще раз завдав контрольного удару в голову. Весь залитий кров’ю Софі, Джонатан впав долілиць. Поки він лежав на підлозі у рятувальній позі, Джеррі на додачу ще кілька разів ударив його у пах, а потім схопив свого спільника за здорову руку і — під Майкові зойки та прокляття — потягнув його кухнею до дверей з протилежного боку. Джонатан полегшено помітив на підлозі неподалік від себе набиту валізку. Вочевидь, Джеррі не міг одночасно впоратися і з покаліченим Майком, і з награбованим добром.
Коли Джонатан знову почув голоси і кроки, на якусь гірку мить йому здалося, що вони вирішили повернутися і ще всипати йому перцю, але він просто був збитий з панте-лику і не зметикував, звідки долинають ці звуки. Бо навколо нього стояли зовсім не вороги, а друзі, всі ті, за кого він бився і мало не загинув: Таббі і Фріскі, Ленгборн і гравці в поло, старша пара, яка торкалася обличчя одне одного під час танцю, і темношкіра четвірка з бару, і Кремез та Плаксій, а далі Роупер з Джед і між ними маленький Дені-ел. А ще міс Амелія, яка все ридала і ридала, так ніби Джонатан зламав руку і їй також. І Мама Лоу, який горланив на міс Амелію, щоб та «нарешті заткнулася». І міс Амелія, яка без кінця голосила: «бідний мсьє Лямон». Роупер це помітив і висунув свої заперечення:
— Якого чорта вона називає його Лямоном? — незадово-лено сказав Роупер, схилившись над Джонатаном, щоб краще роздивитися його закривавлене обличчя. — Це ж Пайн з «Майстерс». Отой нічний хлопчик на побігеньках, що там працював. Англієць. Таббі, впізнаєш його?
— Так, шефе, це він. — підтвердив Таббі, опускаючись біля Джонатана на коліна і намацуючи його пульс.
Десь на самому краю свого поля зору Джонатан побачив, як Фріскі підняв покинуту валізку і зазирнув усередину.
— Шефе, усе на місці, — сказав він заспокійливо. — Нічого не постраждало, хіба одна кінцівка.
Проте Роупер все ще сидів навпочіпки біля Джонатана. Те, що він бачив, мабуть, справило на нього більше враження, аніж врятовані ювелірні прикраси, бо Роупер так зморщив носа, немов виявив, що вино закорковане. Джед вирішила, що з Деніела на сьогодні досить, і спокійно повела його сходами вниз.
— Пайне, ви добре мене чуєте? — спитав Роупер.
— Так, — відповів Джонатан.
— Відчуваєте мою руку?
— Так.
—
