Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Добре. Чому ви досі не подзвонили?

— Товаришу майор, доповідаю, що на мене було вчинено напад і я був непритомний. Щойно прийшов до свідомості.

— Де ви тепер?

— В квартирі інженера.

— Посилаю до вас капітана Тудорашку.

— Товаришу майор, дозвольте мені самому в цьому розібратись. Гадаю, так буде краще. Чому саме — доповім особисто. Намагатимусь прийти якнайшвидше.

— Добре, чекаю на вас.

Доробанцу поклав трубку. Кілька хвилин він тер скроні. Потім пішов у ванну кімнату й підставив голову під кран. Повернувшись до кімнати, він знову сів на диван за письмовим столом. Тепер він міг подумати про те, що відбулося. Безсумнівно, напад зроблено з-за портьєри. Чому ж його вдарено не одразу, коли він повернувся спиною? А тільки тоді, коли він узявся за трубку? Мабуть, той, хто бив, мав довідатися, хто дзвонить, і послухати розмову? Той? А може, та? Перед тим, як його вдарено, він ніби ще сильніше відчув аромат незнайомих духів. Це означало, що його била жінка, яка користувалася тими духами.

Коли він оглядав предмети на письмовому столі, то якось інтуїтивно відчув, що там не вистачає чогось, що там було, коли задзвонив телефон. Але чого саме? Намагався згадати, але не міг. Одначе він повинен, повинен згадати. Коли він не пам’ятає, що це було, то, може, згадає, де воно лежало, поки не зникло?

«Може, там, ліворуч, на папці? Ні! Може, біля скриньки з перламутровою інкрустацією? Ні, не там. Може, біля нічної лампочки? Теж ні».

І раптом згадав. Там, посередині, де тепер стояла склянка, до якої Бакалу натикав різних кольорових олівців, лежав аркуш паперу з кількома словами. Щоб вітер не зніс його і щоб його було видно, той, хто писав, поставив на нього склянку з олівцями. Склянка була й зараз там, але аркуш з-під неї зник.

«Коли б я встиг прочитати записку, може, тепер знав би, що сталося з інженером Бакалу», — подумав Доробанцу, встав і вийшов з кімнати.

Подзвонив до сусідньої квартири. Йому відчинила бабуся, яка, певно, саме прала, бо витирала об фартух руки зі слідами піни.

— Пробачте, що я вас турбую. Я шукаю інженера Бакалу. Я його двоюрідний брат з Ботошани. Коли він звичайно вертається додому?

— Чому ж ви йому не подзвонили з вокзалу?

Зауваження старенької було слушне й свідчило, що, незважаючи на вік, вона має гострий розум.

— Не знаю номера його телефону.

Стареньку це ніби переконало.

— Ви хотіли тут зупинитися?

— Лише на одну ніч.

— Тоді, пане, вам не пощастило: інженер поїхав з Бухареста. У нього відпустка.

— Невже, пані?

— Саме так. Я бачила, коли він від’їжджав. Ми зустрілися біля ліфта. Він був з чемоданом…

- І ви вирішили, що він їде у відпустку?

— Ні, він сам сказав, що їде, ідо його не буде вдома два тижні.

— А він не сказав, куди саме їде?

— Цього не сказав. Гадаю, що на море. За такої спеки всі туди їдуть. Моя донька й зять теж рушають у четвер. На машині. Вони собі купили…

— Дякую, пані, й прошу пробачити, що я вас потурбував.

— Коли він повернеться, я йому скажу, що його шукав двоюрідний брат із… звідки ви сказали?

— З Ботошани.

— Добре, я так і скажу, що його шукав двоюрідний брат із Ботошани.

Інженера Бакалу шукали біля моря, по всіх курортах, великих і малих, але навіть і сліду його не знайшли.

Після цього Дуку наказав якнайретельніше обшукати квартиру Бакалу. В результаті обшуку встановлено, що Бакалу виїхав назавжди, з наміром більше не повертатися; у своїй домашній лабораторії інженер робив досліди, які з наукового погляду, мабуть, мали неабияку вагу. До такого висновку дійшли спеціалісти, коли їм показали кілька знайдених в інженеровій квартирі електронних деталей, яких ще ніде не виробляли. Знайшли їх за якимсь ящиком, і було очевидно, що вони туди закотилися, а інженер, поспішаючи якомога швидше виїхати, не мав часу розшукувати їх.

Було незрозуміло, як саме він зміг дістати такі рідкісні й дуже цінні деталі? На це було дуже важко знайти відповідь. Зате було кілька гіпотез відносно зникнення інженера. Богдан докинув думку, чи не чкурнув він за кордон під чужим іменем, бо було встановлено, що на ім’я Томи Бакалу не видавалося жодних документів. Потім він висловив припущення, що інженера вбито.

— З якою метою? — заперечив Дуку.

— Якщо він працював з такими деталями, що дивують навіть спеціалістів, то цей інженер-жебрак не був новачком у своєму ділі.

— Не був, так кажуть і спеціалісти.

— То чому ж тобі здається неможливим, що його хтось відправив на той світ, укравши в нього якийсь важливий винахід?

— Це далеко від правди, хлопчику!

— Чому, старий? Тому що на заводі його вважали звичайним собі інженером-електриком?

— Ні, не тому. Я, навпаки, на боці експертів, які, незважаючи на те, що Бакалу мовчав про свої досліди, визнали його за досвідченого інженера, який винайшов чи готувався винайти дуже важливий апарат. А якщо де припущення хоч трохи правдиве, то я не бачу причини, чому б той або ті, що зацікавлені у його винаході, повинні ліквідувати Бакалу замість того, щоб так або інакше використовувати його й далі. Не забувай, що він залишив квартиру поспіхом, але з доброї волі, і що, від’їжджаючи, він забрав з собою все те, що могло