Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

сходах на другий поверх. Ага, щоб не забутите під’їзді було темно, мабуть, перегоріла лампочка. Не знаю, скільки хвилин я відпочивав. Може, п'ятнадцять, а може, й двадцять. Раптом чую кроки й бачу — заходить жінка в плащі з накидкою. Я гадав, це хтось із тих, що тут живуть. Та де там! Вона відчинила одну з поштових скриньок й сунула туди конверт. Потім пішла. Правду кажучи, це мене не здивувало: я подумав, що вже пізно і жінка не хотіла турбувати людину, якій адресовано листа. Хотів уже встати й піти, як знову почув кроки. Дивлюся ночам не вірю: це була жінка, яка приїхала в таксі й стояла під порталом через дорогу. 1 от вона пішла просто до скриньки, куди було кинуто конверт, забрала його й пішла. «Еге, — подумав я, — та тут щось не те». Хочу сказати, що я за своєю натурою трохи детектив. Подумав собі: «Ану, подивлюся, що це за панійка!» Встав і вийшов на вулицю, щоб прослідкувати за нею. За той час жінка досягла рогу вулиці Вікторієй. Коли і я прийшов туди, то її не побачив. Я зрозумів, що вона зайшла до поштамту. Я теж туди. «Вона зайшла, щоб подзвонити», — подумав я і не помилився, вона дзвонила з автомата. Я швидко зайшов до сусідньої кабіни, намагаючися почути, що вона говорить. Та спіймав облизня! Вона говорила тихо, ніби знала, що я підслуховую, і я не чув жодного слова. Вона говорила дуже недовго, можи з хвилину. Коли пішла, я теж за нею. Раптом бачу, вона зупиняється біля ліхтаря, виймає з сумочки дзеркало й дивиться. Відчула, негідниця, що я слідкую за нею, й хотіла переконатися.

Я стишив ходу, але не зупинився. Вона, витерши обличчя хустинкою, продовжувала шлях. Та тепер вона йшла дуже повільно. Хотіла, щоб я її перегнав. Мені ж зовсім цього не хотілось. Раптом зупиняється, повертається обличчям до мене й чекає. Коли я підійшов, вона мені каже: «Як вам не соромно, пане, мене переслідувати? Чи ви ніколи не бачили самотніх жінок?» Що я міг сказати? Що я трохи детектив і мені цікаво було її вислідити! Ні! Одразу ж удав дурня: «Прошу пробачити, я гадав, що ви одна з отих самих». — «А хіба, пане, в наш час вони ще трапляються?» — «Та, одна-дві на насіння ще є», — відповів я.

Кажучи правду, я ніколи не гублюся перед жінками. Не так, як інші,— що червоніють та заїкаються, коли жінка навіть спитає, котра година. Не гублюся. Та цього разу, що й казати, трохи розгубився. Вона мене просто знищила своїм голосом. У неї був дуже приємний голос, біс би його забрав, тільки б слухати його і слухати. / тому я раптом сказав їй: «Панійко, чи панно, тепер, коли ми вже розмовляємо, дозвольте мені супроводити вас додому, щоб якийсь хуліган не причепився до вас». Вона поглянула на мене, засміялася й сказала: «Добре, пане, проведіть мене, якщо це вам до вподоби». І я провів її до «Атене». Там вона попрощалася зі мною й зайшла всередину. Сказала, що приїхала з периферії. Я, дурень, повірив. Бо був зачарований її голосом. Лише прийшовши додому, я зрозумів, що вона мене обдурила. Щоб у серпні вона, провінціалка, дістала номер в "Атене Палас»? Дурниці!.. Вона, мабуть, після того, як я пішов собі, вийшла через пивний бар. Що й казати, обдурила!

Це і вся історія. Спочатку я не хотів іти в міліцію, щоб ви не насміхалися з мене. Та потім я подумав: «Е, Мергеріте, ніколи не знати, що витанцюється. Можливо, нічого підозрілого в цій історії і немає. Але, одначе, якщо тут щось не так, то хіба не твій обов'язок повідомити, куди слід?» Так я подумав. І тому прийшов розповісти вам, що і як трапилося. Коли б я не був трохи детективом, мабуть би, й не прийшов, тобто, може, і не запідозрив би. Але ви більш компетентні встановити, біле, а що чорне.

Мергеріт С. Мергеріт

Прочитавши заяву, Дуку підкреслив у ній деякі речення й поклав її у портфель. А про себе прошепотів: «Знову жінка з чарівним голосом».

IX. ЗНИКНЕННЯ ІНЖЕНЕРА ТОМИ БАКАЛУ

Богдан випив третю пляшку пепсі-кола, але хотів пити. ще. Він був стурбований, що Дуку запізнюється, й нервував, що Пічоруш примушує чекати на себе.

Нарешті останній зайшов до кабінету.

— Наказуйте, товаришу капітан!

— Де ти ходиш, Пічоруше?

— Товаришу капітан, як ви мені й наказали, я приніс рапорти хлопців за останній тиждень.

— Чи ти їх не читав?

— Читав, товаришу капітан.

— І що ж?

— Що? Нічого нового! Балтазар сидить собі смирно за своєю партою.

— Пічоруше, знаєш, що я думаю? Рапорти висмоктані з пальця.

— Товаришу капітан! — Докір у його голосі був досить відчутним.

— Слухай, Пічоруше, ти думаєш, що той Балтазар приїхав до Румунії, щоб смирно сидіти за своєю партою, як ти твердиш?

— Товаришу капітан, я не знаю про його наміри, та досі він сидить смирно. Хлопці, що за ним стежать, один одного кращий.

— Коли б він рухався, дідько проклятий! А може, він і рухається, а наші хлопці не помічають того.

— Товаришу капітан, навіть коли б той Балтазар був справжній чорт рогатий, то й тоді не зміг би водити за ніс наших хлопців.

Богдан зітхнув.

— Маєш рацію. Хлопці чудові.

До дверей підійшов Дуку, стомлений і спітнілий.

— Що нового, Пічоруше?

— Нічого, товаришу майор. Я приніс товаришеві капітанові рапорти хлопців, що стежать за Балтазаром.

— Добре! Можете йти.

Коли Пічоруш пішов, Дуку спитав Богдана:

— Навіщо тобі потрібні рапорти? Ти ж їх уже раз читав.

— Мені