Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Веди його сюди.

Мергеріт С. Мергеріт був чоловічком, не вищим за метр п’ятдесят п’ять сантиметрів, одягнений у чорний, старомодний і лискучий костюм. У п’ятдесят років він видавався молодшим за свій вік, можливо, через те, що не мав жодної сивої волосини (він волосся фарбував). Його маленькі чорні рухливі очі свідчили про хитрість і деяку жорстокість.

— Вітаю вас, шановне товариство, — привітався він трохи писклявим, але сильним голосом. Було дивно, що в такого чоловіка був такий дужий голос.

— Сідайте, товаришу Мергеріте! — запросив його Дуку.

Чоловік умостився на дивані, а тому, що ноги не сягали землі, почав махати ними, мов дитина.

— Чим можу бути корисним, шановне товариство?

Його обличчя так і квітнуло від захоплення, що до нього зверталися.

— Товаришу Мергеріте, я читав вашу заяву до міліції. Розумієте, нас дуже цікавить особа, за якою ви йшли.

— …і яка мене так обдурила, — засмутився він на мить.

— Ви могли б нам її описати?

— Шановне товариство, як я писав у заяві, я трохи детектив, а отже, я намагався добре запам’ятати собі риси обличчя тої дами.

— Тоді опишіть нам її.

— Вона висока. Чи мала метр сімдесят? Мала. Але не кремезна.

— Що ви під цим розумієте?

— Хочу сказати, що вона ні широкоплеча, ні широкобедра. Ні! Навпаки, тоненька, тендітна. Тендітна жінка. Зачіска — копиця кольору брудного срібла. Очі, шановне товариство, мов у чакунки.

— Мов у чаклунки? Як це так?

— Саме так! Такі очі в тих окастих, що можуть примусити тебе бачити біле чорним, а чорне білим.

— Якого кольору?

— Чорні, звичайно, чорні. Тепер чоло. Чекайте: яке ж чоло? Ага, трохи опукле, тобто розумне чоло. Лине, мов на іконі.

— Як це розуміти?

— Трохи довгасте. Рот, уста, підборіддя — все гармонійне. За винятком носа, який трохи завеликий і задертий угору.

— Таким чином, Мергеріт С. Мергеріт змалював портрет невідомої з чарівним голосом. За його описом спеціаліст зробив ескіз її портрета.

— Чи хоч трохи схожий, товаришу Мергеріте? — спитав Дуку.

— Схожий, шановний товаришу. Навіть дуже. Бачите, як багато важить бути трохи детективом.

— Дякуємо вам за допомогу.

Мергеріт С. Мергеріт був дуже задоволений і такий гордий, що відразу було видно, як він зріс у своїх власних очах. Уже виходив, аж раптом повернувся й запитав:

— Якщо я її ще зустріну й довідаюся, де вона живе, що мені робити?

— Подзвоните нам по цьому номеру.

І Дуку написав йому на клаптику паперу номер телефону, куди йому подзвонити.

— Гадаю, що мені вдасться її знайти, шановний товаришу.

— Бажаю вам успіху.

— Я її знайду, бо гадаю, що коли б вона жила далеко звідси, то не пішла б пішки в дощ. Узяла б таксі чи поїхала б автобусом. Якщо ж вона пішла пішки, то, мабуть, живе на вулиці Вікторієй або в цьому районі.

— Ваші міркування, товаришу Мергеріте, дуже логічні.

— Так, логічні. Я ж вам кажу, що я трохи детектив.

Старший лейтенант Доробанцу зупинився на розі вулиці, щоб прочитати об’яву на телеграфному стовпі. Його не цікавили ніякі об’яви, він не збирався міняти квартиру чи купувати якісь речі. Незважаючи на це, він не проминав жодної об’яви через свою професійну цікавість. Але такої дивної він не зустрічав ще ніколи. «Молодий електрик двадцяти восьми років бажає терміново одружитися з двадцятидворічною панною з вищою освітою». Внизу була адреса. «От тобі й маєш, — подумав він, усміхнувшись. — Газеті «Ромунія ліберо» треба буде негайно ввести шлюбну рубрику».

Потім він пішов шукати сімнадцятий номер, в якому мешкав інженер Тома Бакалу. Це був старий шестиповерховий будинок, який здалеку скидався на пароплав. Доробанцу знав, що інженер живе в однокімнатній квартирі останнього поверху. Піднявся туди ліфтом і подзвонив. Ніхто не відчиняв. Інтуїтивно взявся за ручку дверей, і вони відхилилися. Він прочинив двері і запитав:

— Ви вдома, товаришу інженер?

Ніхто не відповів. Спершу він подумав, що, мабуть, коли господаря не було вдома, якийсь злодій пограбував квартиру. Але це було малоймовірним. Запідозрюючи щось зовсім інше, Доробанцу зайшов у коридор і відчув сильний запах невідомих йому духів.

— Хто вдома? — запитав.

Ніхто не відповів. Кімната одинака розділялася пополам портьєрою, перша половина якої була ніби спальнею, а друга скидалася на ательє електрика. Довгий стіл з різноманітною апаратурою, дротами та інструментами. На стіні в ніші примітивні полиці з дощок, на яких стояли книги.

— Хто вдома? — спитав він знову.

В цей час задзеленчав телефон. Доробанцу поспішив до телефону на маленькому письмовому столику біля вікна. Однак не поспішав одразу брати трубку. Вагався, зрештою зважився.

— Алло, хто там?

І чекав на відповідь. Він почув, що хтось, не пізнавши голосу, поклав трубку. «Не вийшло», — подумав вій..

Наступної миті він відчув удар в тім’я і впав на паркет непритомний. Коли він опритомнів майже через годину, то лише через кілька хвилин пригадав, що з ним трапилося. Голова страшенно боліла, до горла підступала нудота. Він помацав тім’я, крові не було. Це означало, що били його якимось тупим предметом, може, торбиною з піском.

Доробанцу встав, щоправда, з великими труднощами. Шуміло у вухах, кімната крутилась, мов карусель. Він сів на диван біля письмового столу і підтягнув до себе телефон. Набрав номер телефону Дуку, але був так приголомшений, що аж тричі помилявся.

— Товаришу майор? Доповідаю, що не можу привести