Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Що ти розумієш під словами використати його так або інакше?

— Тобто використати його або тут, або, можливо, вивезти за кордон. Але, судячи з того, що інженер зник за власним бажанням, дуже ймовірно, що його хочуть переправити за кордон.

Це була одна з найкрасивіших будівель столиці, хоча з архітектурного погляду вона була й не ідеальна. Для звичайної людини, що не знає, якими суворими були умови розвитку будівництва Бухареста, цей будинок здавався гарним, може, ще й тому, що око, звикле до простоти сучасної архітектури, було зачудоване дивовижним нагромадженням фронтонів і колон.

До його монументального під’їзду цього ранку підлітало багато лімузинів різних марок, які зупинялися на кілька секунд, щоб з них могли вийти люди, багато з яких були вищими офіцерами, багато з них мали лампаси на штанях. Підіймаючись мармуровими сходами, вони зникали за високими кришталевими дверима.

Потім машини перестали з’являтися, це означало, що всі запрошені з’їхалися. Усі посідали за довгий стіл, до одного кінця якого було приставлено іншого стола, трохи меншого, у вигляді літери Т. За цим столом в останню мить сіли генерал і полковник. Останній був інженер Октав Стратилат, з яким читачі уже познайомилися в одному з попередніх розділів.

В залі одразу запала тиша. Генерал, що повинен був головувати на засіданні, був невисокий на зріст чоловік з опуклим лобом, з трохи побляклими очима, але з доброзичливим поглядом і з дуже вольовим підборіддям. Перше ніж почати говорити, він провів кілька разів рукою по непокірному посивілому біля скронь волоссі, ніби намагаючись пригладити його, потім, згадавши, що він хотів те саме зробити й дома гребінцем, але безрезультатно, кахикнув і почав говорити. Фактично це був коротенький вступ, після якого він надав слово інженер-полковникові Октаву Стратилатові.

В той час, коли полковник розповідав про новий танк, на горищі старого семиповерхового будинку на віддалі п’ятсот метрів Тома Бакалу, якого даремно розшукували працівники ради безпеки, час від часу натискував на кнопки якогось апарата на штативі, трохи більшого розмірами за звичайний приймач.

Він так захопився роботою, що зовсім не звертав уваги на чоловіка, що був поруч із ним. Обидва вони мали на собі брудні спецівки й засмальцьовані кашкети. Взуття теж було стоптане й у пилюці. На підлозі біля штатива лежав старий, подертий, вилинялий портфель з інструментом, а трохи далі валялася чорна шкіряна торба, мабуть, чохол від апарата.

Щоб читачеві було зрозуміло, чим займалися ці люди на горищі і для чого служив апарат, біля якого крутився зараз Бакалу, автор мусить розповісти про випадок, що стався двадцять чотири години тому.

Сутеніло. У восьмиповерховому будинку на бульварі Ніколае Белческу високий чоловік, спортсмен на вигляд, підіймався ліфтом на останній поверх. Ліфт їхав дуже повільно, здається, був не зовсім справний, і тому чоловік трохи хвилювався.

Нарешті ліфт зупинився на восьмому поверсі. На площадці нікого не було. Це його заспокоїло, і він попростував до дев’яносто третьої квартири. На латунній табличці було написано: Павел Молдовяну. Чоловік посміхнувся, ніби зрадів з цього, і всунув ключа до шпарки французького замка. За кілька секунд він уже був у невеликому коридорчику. Хоч він підіймався й ліфтом без жодного зусилля, але, — чи від того, що на вулиці було досить гаряче, чи від великого хвилювания, — дуже спітнів. Сів на диван. Цікаво поглянув навкруги. Він уперше переступив поріг цього помешкання, не знав хазяїна і не мав уявлення, який той на вигляд. Йому було відомо лише, що хазяїн поїхав до моря і його не буде чотирнадцять днів. До речі, йому не вперше доводилося відвідувати чужу квартиру у відсутність господаря. Це було в стилі його роботи. Щоразу, коли йому треба було з кимсь зустрітися, побачення відбувалося в чужій, звичайно однокімнатній квартирі якогось одинака, коли господар був на роботі. Чоловік цей мав аж вісім таких квартир у центрі міста і надавав переваги саме таким помешканням, знаючи, що пожильці будинків центральних вулиць, на відміну від мешканців околиць, не цікавляться, хто заходить і виходить із сусідніх квартир. Звичайно, він ризикував, що його може застати хазяїн, та ризик був складовою частиною його роботи. А тому, йдучи в чуже помешкання, він не забував прихопити з собою піску, яким у разі потреби можна засипати очі невдасі господареві, коли б той раптом у незвичайний час повернувся додому. Але йому щастило, ще й разу не було потреби скористатися з отого піску.

І тепер, знаючи, що господар у відпустці, він нічим не ризикував. Тої миті, як пролунав дзвоник, він кинувся відчиняти двері.

— Пан Попеску? — спитав новоприбулий.

— Пан інженер Бакалу? Прошу! Заходьте!..

Коли інженер зайшов у коридор, чоловік, який присвоїв собі роль господаря, зачинив двері, але спочатку виглянув, щоб переконатися, що ніхто не бачив гостя.

Вони зайшли в кімнату. Бакалу сів на диван, на якому щойно сидів псевдо-Попеску, а той сів на стільця з вицвілою оббивкою. Якусь мить вони вивчали один одного.

— Нам треба трохи зачекати.

— Гаразд, я зовсім не поспішаю.

— Палите? — спитав Попеску, подаючи цигарки.

— Палю, але не занадто.

Запалив цигарку від запальнички Попеску, а потім, щоб не нудитися, випускав дим дуже гарними кільцями.

— Яка спека! — намагався почати розмову.

— Так, спека велика! — відповів Попеску.

— Ви були у відпустці?

В цю мить пролунав дзвінок біля входу.

— Нарешті! — вигукнув Попеску, встаючи, щоб відчинити і цьому.

За кілька секунд до кімнати зайшов чолов’яга років під п’ятдесят, смаглявий, з сивуватими скронями, з великими, чорними, блискучими очима.

Бакалу встав і потис йому руку.

— Це пан Браун, про якого я вам говорив, — звернувся псевдо-Попеску до Бакалу.

Потім англійською мовою відрекомендував Бакалу панові Брауну. Всі втрьох