Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— А ви спробуйте.

— Почалося якось панікою. Вона була ніби чимось залякана. Я питав її, що з нею, але вона все заперечувала. І якоюсь мірою переконала мене, тобто заспокоїла. Та тепер, коли вона вчинила таке, чого я зовсім не сподівався, я бачу, що даремно я так легко їй повірив. Може, до цього спричинились ревнощі, бо я якось подумав, що, мабуть, вона зустрічається з іншим. А коли закрадуться ревнощі, більшість чоловіків увесь розум втрачають.

— Отже, спочатку у вас було відчуття, що ваша наречена була чимсь залякана?

— Так. Ніби чогось боялася, що мало трапитися.

— А потім?

— А потім вона мала вигляд дуже нещасної.

— Як це нещасної?

— Я й сам не знаю як. Може, в розумінні такого відчаю, що його не можна позбутися.

— Ви не намагалися поговорити з нею?

— Аякже! Навіть кілька разів. Та щоразу Нора ставала злою, дорікала, що я її тероризую, а то раптом починала плакати і заспокоювалася лише тоді, коли я обіцяв їй, що не буду її більше ні про віщо питати… Може, ці зміни почалися, відколи їй одного разу подзвонили…

— Як подзвонили?

— Якось я зайшов до неї. Вона вже одягалася, щоб іти зі мною до театру, як раптом задзеленчав телефон. Я підняв трубку. З того кінця проводу жіночий голос спитав, чи можна поговорити з Норою? Я попрохав трохи зачекати й покликав Нору. Коли Нора її почула, вона так зблідла, наче мала от-от знепритомніти. Я..навіть схопився з місця, щоб її підтримати, але вона поклала трубку. «Хто це був?» — запитав я її. «Колега з роботи», — відповіла вона. «Якась погана новина, Норо?» — «О ні!» — «Однак якби ти могла тоді побачити себе в дзеркалі, люба», — наполягав я. «І що ж, якби я побачила себе в дзеркалі?»— спитала вона з якоюсь удаваною байдужістю. «Норо, ти зблідла, ніби от-от мала знепритомніти». — «То, мабуть, тому, що я ненавиджу оту негідницю». Вона мене зовсім не переконала. Мені здавалося неможливим, щоб жінка з таким голосом була негідницею.

— З яким голосом?

— Голосом… Голосом… Ось, прошу, я не в змозі описати голосу тієї колеги. Голосом…

— Може, чарівним голосом? — намагався вгадати Дуку.

— Чудово! Це й є те слово, якого я не міг ніяк згадати. У її — колеги був дійсно чарівний голос. Потім ми пішли до театру. Під час вистави Нора думала щось своє, а коли зводила погляд на мене, я читав у її очах німий відчай. Відчував, що вона нещаслива, дуже нещаслива. Мені було неймовірно жаль, що я не можу їй допомогти.

— А чому ви думали, що ви не зможете їй допомогти, якщо вам була невідома причина, яка робила її такою нещасливою?

Матей Корбяну здивовано подивився на нього.

— Чому ви мене про таке питаєте? Запідозрюєте мене в нещирості?

— Зовсім ні, товаришу Корбяну. Я лише намагаюся допомогти вам, щоб ви змогли. проаналізувати глибше ваші почуття.

Кілька хвилин здавалося, що Матей Корбяну міркує над тим, що сказав Дуку.

— Дуже дивно! Лише тепер, коли я вам розповідаю про той вечір, я розумію, що фактично тоді я не усвідомлював, що мої почуття до неї були жалощами від того, що я не міг їй допомогти. Розумієте, що я хочу сказати, товаришу майор?

— Невже так важко зрозуміти, пане Корбяну? А що відбулося після вистави?

— Після вистави Нора прикинулася, що в неї хороший настрій, хоч її очі говорили про інше. Вона попросила мене повести її до бару. Це було вперше, що ми туди пішли. Повинен вам сказати, що коли ми йшли звідти, Нора була дуже напідпитку. Я вперше бачив її в такому стані.

— Ви намагалися дізнатися про причину?

— А так! Та хоча вона була смертельно п'яна, я нічого не зумів вичавити з неї. Навпаки, коли трохи пізніше я заговорив про її колегу з чарівним голосом, то цей хміль ніби хтось рукою зняв.

— А в наступні дні ви про це не говорили?

— Бачу, що ви її не знали. Товаришу майор, в наступні дні Нора робила все, щоб переконати мене, що нічого не трапилося, а я, знаючи її дуже добре, прикинувся, що їй вірю. Про себе я сподівався, що коли криза мине, вона мені все розповість сама. Лише тепер, коли її вже немає, я розумію, що помилявся. Однак, якщо б я наполягав, вона не сказала б. Знаєте, Нора була дуже свавільна людина. Я гадаю, що саме ця її якість мені найбільше подобалася. Останні дні вона знову була інша.

— Яка?

— Вона була… Ніби розгублена.

— Яка? — спитав Дуку, хоч він дуже добре чув.

— Розгублена, товаришу майор. Ніби їй було зовсім байдуже все, що відбувалося навколо неї. Коли я до неї звертався, вона вдавала, ніби слухає мене, І лише потім я зрозумів, що вона й гадки не мала, про що я говорив. Коли я її про щось питав, вона не могла мені відповісти, а якщо я наполягав, то чув: «Що ти мене питаєш, любий»? Я повторював питання, та й потім вона розуміла, лише добряче подумавши, така вона була розгублена.

Матей Корбяну замовк, облизав вуста, нібито бажаючи продовжувати, але не сказав нічого.

— Пане Корбяну, ви, мабуть, міркували про самогубство вашої нареченої?

— О, багато, товаришу майор. Міркував і продовжую міркувати. Особливо ночами я цілими годинами лише про це й думаю.

— І не дійшли ніякого висновку? Чого, на вашу гадку, вона покінчила самогубством?