Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин
— Коли не відбувалося? — спитав Богдан.
— У понеділок. Наступного дня, у вівторок, я став на бульварі Ронделулуй навпроти будинку номер шість точно у вказаний мені час.
— Ви мені не сказали, чия була ідея замаскуватися вам під жебрака?
— Ідея була моя, пане.
— Яка була тому причина?
— Зараз поясню, тим більше, ідо я повинен був це зробити ще раніше. Я подумав, коли я стоятиму по чотири години в день на тому самому місці аж три дні, то це може здатися комусь підозрілим. І мені спало на думку перебратися за жебрака, бо тоді на мене ніхто не звернув би ніякої уваги.
— Добре! Отже, у вівторок біля п’ятої ви стали на своє місце і повинні.були залишитися там до дев’ятої години. Одначе замість того, щоб жебрати протягом чотирьох годин, ви втекли вже через дві години. Чому?
— Чому? Тому, що мені наказали піти, зникнути.
— І цей наказ ви одержали через апарат, яким підслуховували?
— Так, пане. Стою, прислухаюсь і раптом чую її голос: «Пане Бакалу, негайно ідіть додому. Негайно: вам загрожує небезпека. Будьте дуже обережним. Переконайтесь, що за вами не слідкують. Якщо виникла якась підозра, то в жодному разі не йдіть додому. Спочатку спробуйте тоді позбутися переслідувача і, звичайно, апарата».
— І ви позбулися його?
— Позбувся.
— Яким чином?
— Викинув його в громадський туалет, хоч мене зовсім ніхто не переслідував. Та, мабуть, мені тільки здавалося, бо інакше я сьогодні не знаходився б тут. Між іншим, мені зовсім не зрозуміло, в чому я винен?
— Про це ми поговоримо пізніше. Тепер же я хочу спитати вас про інше. Чи ви чули що-небудь через приймач до того, як одержали наказ тікати?
— Абсолютно нічого, пане. Визнаю, я був просто розчарований. Хоч я був певний, що невідома з чарівним голосом хотіла переконатися в тому, що їй зраджує коханець, але я все одно розчарувався, нічого не чуючи.
Богдан суворо подивився на нього. Чи не брехав він? Якщо брехав, то він повинен був чути, як він, Богдан, розмовляв з Матильдою Григоріу, або все, що говорили люди з науково-технічної бригади під час обшуку квартири Пенделяну. Та коли він не бреше й дійсно нічого не чув, тоді справді цей Бакалу правив за ширму, й не він. інженер, а вона, невідома з чарівним голосом, чула все, про що говорилося в обох квартирах, користуючись приймачем, настроєним на довжину хвилі тих мікроперелазачів, що були там встановлені. Про те, що більш імовірна друге припущення, свідчив і той факт, що Бакалу залишив своє місце не з власної ініціативи, а коли почув наказ тієї, що його послала, тобто невідомої з чарівним голосом.
— Пане Бакалу, я вас ще раз питаю, що ви чули через апарат до того, як одержали наказ тікати?
— Повторюю: нічого! Повірте мені, даю вам слово честі.
Богдан вирішив перервати допит до того, як повернеться Дуку.
VIII. ЧИ НЕ ЗБРЕХАВ МАТЕЙ КОРБЯНУ?Зайшовши в кабінет Октава Стратилата, Дуку побачив, що той чекає на нього. Він сидів на дивані з високою спинкою, мов на троні, непорушний, і, можливо, через слабе світло — горіла лише настільна лампа — спершу Дуку здалося, що це не жива людина, а скульптура молодого вродливого бога, виточена із слонової кістки. Навіть і тоді, як він наблизився, цей бог залишався непорушним. Лише коли Дуку підійшов дуже близько до письмового стола, Октав Стратилат, піднявшись з якоюсь поважною урочистістю і навіть величністю, ледь помітно схилив голову на знак привітання.
— Я майор Раду Менеїле з ради держбезпеки. Мені порадили зв’язатися з вами, товаришу полковник Стратилат…
— Я інженер Стратилат, товаришу майор, — уточнила оживаючи статуя і наголосила на слові «інженер»: відвідувач повинен був облишити звання. Після цього він запросив його сісти: — Сідайте, де вам зручніше.
Дуку не сів на другий диван, надавши перевагу стільцеві, бо той був у вигіднішому щодо освітлення положенні.
— Мені сказали, що ви хочете поговорити зі мною про мою секретарку, товаришу майор Менеїле.
— Так, про Нору Солкану.
— Я до ваших послуг. Питайте. Але не уявляю, якою мірою зможу бути вам корисним.
Дуку помітив, що інженер закутався в пелену поважної ввічливості. Поважною була і його краса, бо Октав Стратилат був, безсумнівно, вродливим. Ввічливість і краса були такі поважні, що для співбесідника він був неприступний. І тому, що Дуку вперше доводилося знайомитися з такою людиною, він не знав, гарні це якості чи погані?
— Ви вже, мабуть, знаєте, що ваша секретарка покінчила життя самогубством.
— Знаю.
— Її вчинок вас здивував?
— Звичайно. Я здивований, що вона обрала такий неестетичний спосіб самогубства. Коли людині набридає жити, можна померти набагато красивіше.
Інженерове зауваження неприємно вразило Дуку.
— Я вас питав не про те, а чи були ви здивовані її смертю.
— Я не гадав, що вона здатна таке зробити. Незалежно від того, дає чи не дає самогубство вихід зі становища, ви повинні погодитися, ідо самогубцеві потрібна якась хоробрість.
— Або відчай.
— Ні. Тільки хоробрість, бо відчай розуміється сам собою.
— І ви вважаєте таку хоробрість за позитивну рису?
— А хіба ви ні?
— Чи доброї думки були ви про Нору Солкану?
— Ви поставили переді мною питання, на яке зовсім не легко відповісти. Розумієте, на мою думку, дуже важко, а може, навіть неможливо скласти певну думку про