Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Не дуже багато: 28 років. Стенографістка-друкарка, поліглот. Сусіди про неї найкращої думки: спокійна, розумна, тиха, трохи горда, але не занадто. Друг, що часом ходив до неї в гості, молодший за неї. Вона мала намір одружитися з ним. Це був, на думку сусідів, пристойний мужчина.

— А що думають про причину самогубства?

— У такому випадку на думку чоловіків не зважають. Жінки, о, ті знають усе. На їхню думку, причин могло бути дві: або невиліковна хвороба, або розчарування в коханні. Та мені здається, що тут і жінки не вгадали. — Чому ти так думаєш?

— Знай, Дуку, що Нора Солкану працювала стенографісткою-друкаркою у головному штабі армії.

— Де? — вигукнув щосили Дуку, хоч він чудово все чув.

— У головному штабі армії, як вільнонаймана. Я гадаю, старий, що вона також жертва епідемії самогубства.

Кілька хвилин вони мовчки дивилися один на одного.

— Чого ти так скоро повернувся? — крикнув Дуку на Богдана, що було дуже незвичним для нього.

— А що ж у біса мені там робити? — спитав Богдан здивовано.

— Треба було поговорити з її начальником. Дізнатися про його думку відносно самогубства Нори.

— Намагався. Та полковник Стратилат тепер на конференції, і йому не можна заважати…

— Ти сказав: «полковник Стратилат»?

— Так! Хіба це прізвище тобі щось говорить?

— Стратилат? Октав?

— Вірно. Інженер-полковник Октав Стратилат.

— І Нора Солкану була його секретаркою…

— Так!

— Мій хлопчику, дуже боюся, що Балтазар виграє з різницею в одне очко.

— Що ти з біса кажеш, Дуку? Я випив дві склянки сливовиці, а ти п’яний?

— Якби так, то це було б просто чудово.

І Дуку розповів Богданові все, що тільки взнав від полковника Рареша про таємницю номер один…

— Товаришу майор, доповідає молодший лейтенант Пічоруш. Я знайшов жебрака. Привести його до вас?

— Приводьте!

— Через десять хвилин я буду у вас.

Дуку поклав трубку й зітхнув, мов після великого зусилля.

— Нарешті! Може, все це не буде тепер здаватися мам таким абсурдним. Пічоруш приведе його сюди.

І справді, не пізніш, ніж за десять хвилин, Пічоруш зайшов до дверей услід за тим, що удавав із себе жебрака. Спершу Дуку був певний, що Пічоруш помилився і затримав іншу людину. На порозі в шанобливій позі стояв добре вдягнений чоловік, набагато молодший за того жебрака. Він був у люстриновому костюмі кольору нафти, дуже гарно пошитому. Краватка і хустинка в кишені того ж самого шовку й малюнка. Якби очі його не були ті самі, Дуку, мабуть, був би певен, що Пічоруш помилився. Та він упізнав його по очах, які були занадто витрішкуваті.

— Добрий вечір, панове, — привітався цей жебрак.

І дуже чемно вклонився. Він зовсім не виглядав на сором’язливого. Навпаки. Він дивився на Дуку й Богдана з такою цікавістю, яка скидалася навіть на зарозумілість. Привітавшись до низ, він вийняв хустинку і витер спітніле чоло. Хоча вже посутеніло, та було ще дуже гаряче. Коли він вийняв хустинку, по кабінету полинув ледве вловимий аромат пахучої лаванди.

— Дозвольте: я інженер Тома Бакалу, — знайшов він за потрібне відрекомендуватися, хоч і помітив, що обидва офіцери допитливо його оглядали, не мовивши йому жодного слова навіть у відповідь на привітання. Знову задзеленчав телефон. З головного штабу армії повідомили, що конференція, на якій був полковник Стратилат, закінчилась і якщо вже так необхідна термінова бесіда з ним, то він зачекає у кабінеті.

— Звичайно, необхідна. Повідомте йому, що максимум через десять хвилин у нього буде майор Менеїле з ради держбезпеки.

Дуку одразу ж поїхав, а Богдан став допитувати жебрака.

Коли Дуку вийшов з кабінету, Богдан повернувся до Томи Бакалу, який, відрекомендувавшись, стояв біля дверей.

— Радий познайомитися з вами, пане інженер.

Бакалу не зрозумів іронії й уклонився.

— Який ви інженер, пане Бакалу?

— Хочете знати, яка в мене спеціальність?

— Саме так, яка ваша спеціальність?

— Я інженер в галузі електроніки.

— А крім професії інженера, чим ви ще займаєтесь?

— Нічим, пане… Я не знаю вашого прізвища.

— Не має значення. Абсолютно більш ніякого ремества чи професії?

— Ні, пане. Та як аматор…

І замовк.

— А як аматор?

— Не знаю, чи може це вас цікавити…

— Мене все цікавить, що стосується вас, пане Бакалу.

— Ви мені лестите, пане.

Богдан подивився на нього суворо, щоб переконатися, чи не сказав він цього з іронією. Бо лише тоді, коли б він по-акторському володів мистецтвом прикидатися, ця репліка не звучала б іронічно.

— Отже, чим ви займаєтеся як аматор?

— Колекціоную метеликів.

— Це теж захоплення.

— Ви маєте рацію, пане.

— А крім цього захоплення, ви не маєте ще іншого?

— Ні, пане.

— Чого ви поспішаєте відповідати? Подумайте,

— Про віщо?

— Про останнє моє запитання.

— Немає потреби думати.

— Як інженер ви добре заробляєте?

— Добре. Та ви знаєте, що таке зарплата. Яка не була б велика, ніколи не можна сказати, що в тебе є зайві гроші. Чим більше заробляєш, тим більше зростають видатки.