Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин
— Хочу.
— Тут ціла історія… Тобто все здаватиметься казкою. Одного дня мені подзвонили. Фактично дзвінок був адресований не до мене. Якась невідома шукала якогось Нелу.
— Ви сказали Нелу? — спитав Богдан, щоб бути певним, бо згадав, що Нелу називався й той, якого, за словами Пенделяну, шукала телефоном та, що видавала себе за Ірину Сіміонеску.
— Так, Нелу. Чого ви про це питаєте?
— Просто так… Погано розчув. Продовжуйте…
— Коли я відповів, що я не Нелу, воїна дуже вибачалась, що турбує мене. Це трапилось пізно вночі. Повинен вам признатися, інакше ви багато чого не зрозумієте, що вперше за своє життя я відчув потребу поговорити з тою незнайомою. Я чув, що дехто користується телефоном, щоб влаштовувати побачення з жінками певного гатунку. Повірте, навіть тоді, коли я хотів продовжувати оту телефонну розмову, я не думав про побачення. Простісінько я намагався продовжити бесіду з невідомою, бо її голос мене схвилював. За свого життя я не чув такого голосу.
— Якого голосу?
— Не можу його описати. Голос… Голос… Ніяк не знаходжу слова.
— Може… чарівний голос?
— Вірно, — зрадів Бакалу, — саме так. Як це ви догадалися? Невже ви її теж знаєте?
— Ні!
— Тоді у вас виключна Інтуїція, пане. Ви-ключ-на.
— Перебільшуєте. Просто випадково вгадав. Продовжуйте, будь ласка.
— Я хотів, щоб вона не клала трубку, щоб послухати її голос. Я був, пане, просто зачарований її чарівним голосом. Повинен вам признатися, голоси людей мають для мене особливу принаду. Один час я займався складанням психологічних карток на людей згідно їхніх голосів. У мене було вже складено до двох тисяч карток. На основі цих карток я прийшов до висновку, що голоси, хоч і дуже різноманітні, можна поділити на чотирнадцять груп. Кожна група складає те, що в психології розуміється під поняттям темпераменту. Та мені здається, що я ухилився від предмету нашої розмови.
— До деякої міри ухилилися, пане Бакалу, — погодився Богдан.
— У зв’язку з цим питанням хочу лише сказати, що надалі я відмовився від складання карток та їхньої класифікації. Це здалося мені нецікавим, хоч я й далі захоплювався голосами. До речі, мені б хотілося керувати інститутом фонології. В тому інституті найчутливішими і найдосконалішими апаратами можна було б реєструвати і аналізувати людські голоси. А на основі цього аналізу можна було б вибирати і професію.
— Чи не хочете ви сказати, що здібності людей можна визначити за їхніми голосами? — спитав Богдан, який був певен, що Бакалу, користуючись методом введення вигаданої тільки що версії в середину іншої версії, намагається містифікувати його.
— Звичайно, фонологія могла б стати точнішою наукою, ніж психологія, пане. Прошу мені вірити.
— Не просіть, бо ви мене майже переконали, — сказав йому комплімент Богдан. — То що ж трапилося з невідомою, яка вам дзвонила?
— Ага! Ота невідома з чарівним голосом, як ви правильно сказали. Я був просто зачарований її голосом. Так зачарований, що міг зробити усе, що б. вона не попросила, аби тільки її чути. Я їй сказав: «Панночко, панійко, хто б ви не були, але я вас благаю, не кладіть трубки. Якщо вам нецікаво зі мною говорити, то візьміть книгу і прочитайте мені її трохи. Я хочу лише одного— чути ваш голос. Прошу вас, дуже вас прошу». Вона спочатку сміялася, а потім заплакала й сказала, що їй жаль, та вона не може виконати мого прохання: зараз вона повинна знайти того Нелу, бо тільки він може врятувати її від великої небезпеки. «Обіцяю вам, — додала вона, — якщо ви дасте мені номер вашого телефону, то я цими днями подзвоню вам». Я дав їй помер, хоч був певний, що вона ніколи не подзвонить. Та помилився. Вона подзвонила тієї ж ночі. Тобто перед ранком.
— Що вона хотіла від вас? — спитав Богдан.
Бакалу здивовано глянув на нього.
— Чому ви гадаєте, що ніби вона щось хотіла?
— Хіба нічого не хотіла?
— Та ці. До деякої міри хотіла. Але як ви про це дізналися? Невже ви її знаєте?
— На жаль, не знаю.
— Чому на жаль?
— Бо жінка з чарівним голосом заслуговує на те, щоб її знати.
— Ви маєте рацію.
— Що ж вона у вас просила?
— Вона почала з того, що вибачилася за турботу в такий час. Я відповів, що щасливий почути її голос. «Я така нещасна і така самотня, що відчувала потребу поговорити з вами, хоч ми не знаємо одне одного. Судячи з вашого голосу, ви, здається, хороша людина». Я, звичайно, хотів довідатися, що трапилося, від чого вона така нещасна. Вона відповіла, що не може мені сказати по телефону, але вона в смертельній небезпеці, бо Нелу, єдиний, хто міг би їй якось допомогти, відмовляється це зробити. Тоді Я спитав її, чи не зміг би я їй зробити ту послугу, від якої відмовився з боягузтва чи з іншої причини її друг. Схвильованим, дуже схвильованим голосом вона мене спитала: «Якби ж то ви змогли?». «Скажіть, і я вам доведу, що зможу», — відповів я, переконаний, що жінка з таким голосом заслуговує на будь- яку жертву. «Пане, ви навіть не розумієте, наскільки то було б для вас небезпечно», — додала вона. Я їй відповів, що якою великою не була б для мене небезпека, я ладен піти на неї. «Добре, пане, але ж ви мене навіть не знаєте», — заперечила вона. Дійсно, я її не знав, та я чув її голос, і того мені було досить.
— Повинен вас. перервати, пане Бакалу. Скажіть, невже той голос викликав у вас таку довіру, що…
— Довіру! — вигукнув Бакалу. — Не розумію, як вам спало на думку таке питання. Я просто був зачарований її голосом. Ні на мить мені не