Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Полковник Космеску, армійський інженер. Помер у віці всього лише тридцяти трьох років. Велика втрата для нашої країни. Всі, хто його знав, твердять, що це був геній.

— А хто провадить цю роботу тепер?

— Полковник Стратилат Октав з головного штабу армії. Дуже здібний офіцер, який працював із небіжчиком Космеску, а, крім того, чесний, самовідданий працівник.

— Інакше кажучи, користується повною довірою.

— Абсолютно! А тепер порадимось конкретно, яких заходів необхідно вжити.

Цілу годину полковник обмірковував з Дуку додаткові заходи, необхідні для цілковитої охорони таємниці.

Богдан повернувся через дві години. Він був стомлений і трохи немов пригнічений. Зайшовши в двері, гупнув у крісло й глянув на Дуку, мов дитина, в якої забрали ляльку і яка не розуміє, чому йому забороняють гратися далі.

— Дуку, йдучи сюди, я завернув до корчми й випив дві чарки сливовиці.

— Можна було й не казати, бо від тебе тхне, наче ти випив повне відро. Розповідай, що трапилося!

Богдан витер хустинкою спітніле обличчя. З вулиці чути було вигуки дитини: «Не готова!.. Не готова!..»

— Ти хочеш довідатися, якому богові молиться Нора Солкану?

— Хочу.

— Вже не молиться ніякому. Вона мертва, друже. Мерт-ва! Скінчила самогубством, плигнувши з вікна п’ятого поверху. Дійсно жила по вказаній тобою адресі в однокімнатній квартирі. Як ти взнав адресу?

Дуку подав йому аркуш паперу, на якому були записані адреси й прізвища з словника Ларусса.

Богдан прочитав, що там було написано, але здавалося, що він намагається розшифрувати закодований текст.

— Отже, старий, я мав рацію?

— Тобто?

— Адже ти вже ладен був витягти його сухим із води!

— Ні! Обоє ми мали рацію. Я не виключав того, що Пенделяну міг бути великим актором. І, як бачиш, я не помилився.

— Прошу!.. Прошу!.. Я все ж таки не розумію: Ларусс належав Парасківу Пенделяну?

— Так, йому. Міркуй далі…

— Та якщо ти знайшов його прізвище, закодоване, в Ларуссі, то це означає, що словник йому не належав.

— Звичайно, не належав. І що ж?

— Все зрозуміло. Тобто зрозуміло якоюсь мірою.

— Якою?

— Зрозуміло те, що й він, і Нора Солкану були агентами, з якими хтось, приїхавши з-за кордону, ввійшов у контакт. Хтось із тих агентів подарував йому й Ларусса. Досі зрозуміло. Або зрозуміло хоч якоюсь мірою.

— Ні, зрозуміло цілком.

— Отже, до Парасківа Пенделяну приходить в гості закордонний емісар, і незабаром після того Пенделяну кінчає самогубством, повісившись. Нора Солкану теж агент і, може, після такого самого відвідування теж кінчила самогубством, плигнувши з вікна. Так от, саме цього я й не розумію, чому вони покінчили самогубством?

— Що ж ти припускаєш?

— Я не можу нічого припускати. Абсолютно нічого. Будь-яке моє припущення заздалегідь здається мені безглуздим. Якби їм загрожувала ліквідація, ще можна було б знайти якесь пояснення. Я міг би припустити, що вони, якимсь чином зрадивши, потім відмовились далі працювати, і емісар, може, з цією метою й посланий, покарав їх. Але ж вони самі заподіяли собі смерть.

— Навіть якщо допустити, що ці двоє зрадили, а потім відмовилися на когось працювати, все одно їхнє вбивство не виправдане. Що за нісенітниця! Адже трест чудово знав із власного досвіду, яке це безглуздя було б ризикувати, посилаючи спеціального емісара, щоб ліквідувати їх обох.

— Але ж вони самогубці!

— Два самогубства, які ніяк не можна виправдати, якщо пов’язати з тим, що ми виявили в Ларуссі.

— Може, спробуєш тепер мене переконати, що Парасків Пенделяну і Нора Солкану покінчили самогубством із сентиментальних причин? Це по-перше. А по-друге, ми не можемо погодитися із припущенням, що їх примусили покінчити самогубством.

— І що ж тоді?

— Що? Може, припустити, що і Нора, і Параскив вважали за краще покінчити з життям, ніж продовжувати працювати на попереднього господаря?

— Тобі це здається можливим?

— Хай йому дідько, старий, зовсім не здається! Усе таке заплутане.

— Таке безглузде? — подав думку Дуку.

— Безглузде? Та чи я знаю? Може, це й справді так. Двоє безглуздих самовбивств.

— Принаймні так здається.

— От саме принаймні так здається. Нічим не можна пояснити, отже, тому й здаються такими безглуздими.

— А коли б заворушився Балтазар, чи здавалося б тобі це все таким уже безглуздим? — спитав Дуку.

Богдан довгим поглядом втупився у друга.

— Як, Дуку? Ти якимось чином пов’язуєш ці самогубства із «великим волхвом» з «Антене Палас»?

— Звідки ти взяв, що я пов’язую?

— Кинь, я тебе вже знаю. Ти ж не виключаєш такої можливості.

— Виключати, звичайно, не виключаю.

— Та й тоді не клеїться.

— Якби клеїлося, все було б дуже просте і зрозуміле. Хочу сказати, що лиш тепер мені спало на думку, що не клеїться саме тому, що йдеться про Балтазара.

— Ну, хіба ж отой Балтазар не диявол! Дудлить віскі без міри, спить, скільки захоче, а прокинувшись, замовляє самогубство Пенделяну чи Нори Солкану. Безглуздо! Безглуздо!

— Згодний! З усім згодний! Між іншим, раніше ми прийшли до висновку, що все відбувається за умов, які можна назвати абсурдними.

Кілька секунд у кімнаті панувала тиша, відчувалось наближення вечора. З вулиці долинав писклявий голос продавця газет:

— «Інформація»! «Коммунікатул»! «Повідомлення»!

— Перейдемо до іншого, — сказав Дуку. — Ти ще не сказав мені,