Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

чорним фарбованим волоссям, з не менш чорними блискучими очима, дуже великі зіниці яких були збільшені атропіном, Марго ще недавно працювала манекенницею. Вона була струнка й вродлива, але особливо пишалася своїми ногами. Вона перша почала одягати міні-спідниці. І, звичайно, мали рацію ті, хто, бачивши хоч раз ноги Марго, потім без кінця й краю всіх переконували, що більшість жінок не мають струнких ніг і не повинні одягати міні-спідниці.

Марго була не лише гарна дівчина, не лише вміла одягатися, як мало хто із жінок уміє це робити, а ще майже вільно володіла французькою мовою й могла розмовляти англійською. А тому що з року в рік збільшувалась кількість німецьких туристів, то вона брала приватні уроки, щоб вивчити і цю мову. Одне слово, намагалася виправдати своє прізвисько «Марго — сім прапорів». Злі язики деяких власниць міні-спідниць твердили, що коли й далі туризм розвиватиметься так, як останні роки, то Марго безсумнівно стане поліглоткою.

З Балтазаром вона познайомилася одної ночі в барі «Атлантик», з’явившись там після довгої відсутності, так що всі гадали, що вона на морі. Балтазар спіймався на гачок, як недосвідчений юнак, і, починаючи з тої ночі, їх весь час бачили, як вони розважались разом у ресторанах та барах чи їздили чудовим «фордом» у Брашов, Снагов чи й на море, але скрізь не затримувались довше, ніж на день-два.

Ця історія тривала з тиждень, а потім Марго не витримала.

— У мене весь час таке почуття, що він сміється з мене, — жалілась вона приятельці.— Щоразу, коли він дивиться на мене, наче бавиться в наївність. Його очі ніби промовляють: «Я зрозумів твою гру, дівчисько». І він має рацію, я й справді, мабуть, здаюся йому дурепою.

Як не намагалися Пічоруш та його колеги натрапити на слід жебрака, все виявилося марним. Людина наче крізь землю провалилася. Та ще більше, ніж те, що він зник, Дуку турбувало інше: жоден із мешканців цієї вулиці ніколи його не бачив раніш.

Ось яка розмова відбулася між Пічорушем і одним пенсіонером, який, не маючи чого робити, більшу частину дня сидів на своєму балкончику.

— Ви майже цілий день сидите на балкончику, то чи не могли б сказати, від якого часу з’явився на вашій вулиці цей жебрак?

— Пане, на нашій вулиці немає жодного жебрака.

— Справді?

— Звичайно, немає! Кажуть, що ці люди мають професійне чуття. А якщо це так, то хіба можна уявити, щоб жебрак гаяв час на нашій вулиці?

— А чом би й ні? Мені здається, що тут живуть заможні люди?

— Так, заможні, але скупі, пане.

— Отже, ви твердите, що там, біля парадного, жебрака не було?

— Ні, пане, не було.

— Може, ви його не помітили?

— Щоб. я його не помітив, пане? Хіба може щось відбутися на нашій вулиці, щоб я того не помітив?

— То, може, відбувається щось, коли ви не помітили жебрака.

— Як я міг його помітити, коли його не було?

— Але ж я сам вчора його бачив.

— Учора я не виходив на балкон. Вранці я був на кладовищі, а звідти пішов до невістки, яка залишила мене обідати, Учора? Так. Може, якийсь жебрак і заблукав сюди, але він швидко переконався, що тут нічого не випросить.

І кого не питали, всі твердили те саме, що ніколи не бачили ніякого жебрака на їхній вулиці.

І все ж таки, коли Парасків Пенделяну накинув собі зашморг на шию, якийсь жебрак просив милостиню біля парадного.

— Дуку, тепер зрозуміло, що той тип такий жебрак, як я піп у соборі Трьох Святителів. І так само він був не глухий. Він удавав жебрака, щоб чути все, що передавали мікрофони з тих двох квартир. Так?

— Це припущення, хоч воно майже й безсумнівне, ще більше заплутує справу.

— Ще її як заплутує!

— Коли, па твою думку, були встановлені мікрофони?

— Принаймні за кілька днів до того, як ми їх знайшли.

— Чому тоді цього жебрака послали слухати лише вчора, тобто в день смерті Парасківа Пенделяну?

— Це означає, що той, хто встановив мікрофони, не допускав, що Гаспар покінчить самогубством.

— Дуже можливо. Отже, на твою думку, ми повинні допустити, що вчора в одній із тих двох квартир повинна була відбутися розмова, зміст якої дуже когось цікавив.

— Повинна була? Ти сказав, повинна була? Отже, розмова не відбулася через самогубство Гаспара?

— Це не точно. Хоч, як видно з усього, здається, що так. Було б точно, якби був лише один мікрофон або в його мешканні, або в мешканні Матильди Григоріу. А тому що йдеться про два…

— А чому два, старий?

— Ти ні про віщо не здогадуєшся, хлопчику?

— Ні. А ти?

— Я бреду навпомацки. Якщо ми повіримо твердженню Матильди, а я не бачу, чому ми не повинні йому вірити, — вона й Парасків Пенделяну були друзями.

Вони розказували одне одному свої таємниці. Тоді навіщо два мікрофони?

— Не розумію!

— І я теж! Якщо вони були друзями, то навіщо два мікрофони?

— Може, людина, яка ставила мікрофони, не знала, що Парасків і Матильда — друзі?

— Знала. Напевно, знала.

— То навіщо ж поставила два мікрофони?

— Знову!..

— Так, знову. Це питання, якщо хочеш знати, ключове.

— Я не заперечую, що ключове. Та відповіді я ще не можу тобі дати. На жаль, не можу.