Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

самий час, від нього злегка пахло лавандою і тютюном, тютюном, з якого виготовляють цигарки «Папастратос». Він бажав їй доброго ранку тим люб’язним тоном, яким говорив до неї завжди. Насправді він цим томом розмовляв з усіма, ніколи не дратувався, не підвищував голосу, ніколи не робив зауваження. Коли в цього й було якесь зауваження, то він робив його в такій формі й таким тоном, що винуватець вважав, ніби його фактично познайомили з новим розпорядженням. Так, він завжди був дуже люб’язний, дуже ввічливий, дуже гуманний. Якщо траплялося, що в неї не було роботи, то він дозволяв їй піти додому раніше, а коли вона просила дозволити вийти на годину, — він звільняв її на весь ранок. Та все те відбувалося в рамках точних партикулярних стосунків, причини яких вона не змогла бачити й відчувати інакше, ніж як «начальник». Начальник ніколи не жартував з нею, не говорив їй приємних слів, наприклад, що зачіска або сукня їй личать. Одне слово, він був начальник, і тому, можливо, їй було важко уявити його в домашніх умовах. Вона знала, що він був одружений, а тепер живе один, але чи померла його дружина, чи він з нею розлучився, вона не змогла дізнатися. Вона не могла його собі уявити в стосунках з іншими жінками, з друзями.

Після того як він ішов додому, вона заходила до його кабінету, щоб перевірити, чи він чогось не забув. Робила так з перших днів, коли стала його секретаркою. Потім продовжувала робити це й далі, хоч упевнилася, що швидше сонце поверне назад на схід, ніж начальник забуде щось на письмовому столі. Та вона й далі вперто продовжувала заходити до його кабінету, гадаючи, що, може, колись їй пощастить знайти забутий папірець чи ще що-небудь, покладене не на те місце, на якому начальник призначив йому лежати. Щоразу зі справжнім подивом оглядаючи стіл і інтер’єр кабінету, такий близький їй, вона зовсім не могла повірити, що хтось там працював протягом восьми годин. Кабінет виглядав не так, як наприкінці, а як на початку робочого дня. Лише ледве вловимий аромат лаванди й цигарок «Папастратос» засвідчували присутність того, хто щойно вийшов. Після цього вона теж ішла розлючена, що й цього разу начальник нічого не забув, що все було в суворому порядку, як учора, позавчора, як і в інші дні протягом двох років. Вона йшла сердита, бо вперто вірила, що якщо колись вона помітить у нього хоч найменшу неакуратність, то відчує його більш людським.

«Однак треба було все ж подзвонити начальникові», — докоряла сама собі, раптом схвилювавшись. Звичайно, якби вона це зробила, то могла б почути, як він втрачає самовладання, дратується, підвищує голос. А як вона дуже бажала, щоб так сталосяі Один раз, хоча б один-єдиний раз побачити, як він втрачає рівновагу, як кричить на неї, інакше кажучи, побачити його звичайною людиною із звичайними почуттями.

— Цілую ручки, панно Норо!

Нора винирнула зі своїх думок, наче зі сну, коли раптом вдарить буря. Перед нею стояв чоловік, вже немолодий, і ввічливо посміхався. Але вона не пригадувала, знайомий він їй чи ні.

— Ви мене знаєте, пане?

— Звичайно, знаю, панно Норо, хоч ви мене й забули.

І, не спитавши дозволу, він також сів на лаву праворуч.

— Звичайно в мене добра зорова пам’ять, і цього разу, здається, вона мені теж не зрадила: я не пам’ятаю, щоб я з вами колись знайомилася.

— Познайомилися, панно, познайомилися в пані Ортанси.

— Ага, у пані Ортанси.

І вона почервоніла, бо їй не хотілося згадувати про ті часи, коли вона відвідувала пані Ортансу.

— Відтоді минув рік. Адже так?

— Так, рік.

— Коли б ви знали, як пані Ортанса сумує за вами.

— Серйозно?

І про себе:

«Треба піти звідси. Цей старий дратує мене. Тільки й мови, що про пані Ортансу».

— І є за чим сумувати, панно!

— Ви гадаєте?

— Звичайно, я певний. Чи можна вас запитати, панно Норо?

— Питайте, пане… Не пам’ятаю вашого імені.

— Моє прізвище Подару. Отже, можу насмілитися…

— Насмілюйтеся, пане Подару.

— Допускаю, що ви не зустрічаєтеся з пані Ортансою, бо ви посварилися… чи з інших причин… зрештою, це мене не стосується. Та мені було б цікаво дізнатися, чи берете ви тепер участь у їхньому гуртку? Чи, може, влаштували такий гурток у себе вдома?

— Вам дійсно цікаво?

— Дорога панно, це мене цікавить з дуже важливої причини. Не хочу говорити вам компліментів, але відгоді, як ви не відвідуєте нашого гуртка, він став дуже не цікавий. Чи відомо вам, що і в мене була думка його покинути, але я не знаю ніде іншого. Якщо ви відвідуєте якийсь гурток, то я прохав би ввести туди й мене.

— Ні, пане, я не відвідую ніякого гуртка. Це мене більше не цікавить.

— Хочу вірити, що ви жартуєте, панно?

— Зовсім не жартую.

— Ви, мабуть, мені не довіряєте?

— Пане Подару, повірте, що мене більше не цікавлять сеанси спіритизму.

— Але ж, панно, — обурився він, — це просто злочин! Ви, саме ви були в нас чудовим медіумом! Пані Ортанса згадує про вас щосеансу. Вона говорить, що вже ніколи більше не знайде такого ідеального медіума, як ви.

— Може. Але я вам уже сказала, що спіритизм мене не цікавить. То було, мов грип, який уже, дякувати богові, минув.

Старий подивився на неї непевно. Та це було дійсно так. Нора познайомилася з мадам Ортансою незабаром після того, як стала секретаркою в начальника, познайомилася через приятельку, пристрасну спіритистку, яка належала до гуртка пані Ортанси. Та приятелька запропонувала їй бути присутньою на одному з сеансів, хоча б із цікавості. Вона