Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Мені здається, що пані скоро опритомніє.

І дійсно, незабаром Матильда розплющила очі, дуже здивовано подивилася на стелю, ніби намагаючись зрозуміти, що це все могло означати. Лише після цього помітила обох офіцерів. Встала і, сидячи з краю дивана, спитала непевним голосом:

— Хто ви? — та одразу, пригадавши: — О так! Знаю, хто ви такі. О боже! Що ж це зі мною трапилось, панове?

— Трохи нездужаєте. Мабуть, через спеку…

— Так, мабуть, через спеку.

— Частково й ми винні, що вас розхвилювали більш- менш неприємними питаннями. Та тепер, коли ви почуваєте себе краще, дозвольте нам піти. Дякуємо вам.

— Більше ні про віщо не будете мене питати?

— Ні. Нам усе ясно. Ще раз дуже вам дякуємо.

Від порога Дуку спитав, мовби це йому тільки зараз спало на думку:

— Чи не знаєте випадково, Парасків Пенделяну мав родичів? Треба б їх повідомити.

— Не знаю. Про свою сім’ю він мені ніколи не говорив.

— Ще раз дякуємо. Прощавайте!

У другій кімнаті, в апартаментах Парасківа Пенделяну, куди Дуку повернувся разом із Богданом через кілька хвилин, обшук було майже закінчено.

У коридорі їх зустрів Пічоруш.

— Товаришу майор, більш нічого цікавого не знайшли.

— Це залежить від того, що ви розумієте під словом цікаве. Якщо ви сподівались виявити ще один мікропередавач, то, звичайно, цікавого більш нічого не знайшли.

Проходячи з коридора в кімнату, Дуку ввімкнув па повну силу радіорепродуктор.

— Бачу, що ви скінчили, хлопці.

— Скінчили, товаришу майор, — підтвердив лейтенант Нягу, який керував операцією обшуку квартири.

На письмовому столі під алебастровою пластиною лежав конверт.

— Що в цьому конверті?

— Паспорт небіжчика, його метрика, диплом про закінчення інституту. Нічого іншого не знайшли.

— Тільки це? І ніякого записника з телефонними номерами?

— Немає, товаришу майор. Не знайшли жодного запису його рукою! Мабуть, він мав ідіосинкразію до писання, — зауважив Богдан. — До речі, він і читати не дуже любив. В усій квартирі лише одна книга — Ларусс.

Дуку взяв у руки словник і розгорнув його на першій сторінці. Це було останнє видання.

— Візьмемо й Ларусса, Пічоруше, — вирішив він.

Наступної миті Богдан був свідком того, що він називав «незвичайним інстинктом» старого. Ніби його магнітом притягло, Дуку підійшов до вікна й подивився вниз на вулицю, але так, щоб його з вулиці ніхто не помітив. Одразу покликав Пічоруша до себе:

— Пічоруше, будь ласка, ідіть сюди!

Коли молодший лейтенант підійшов, він сказав:

— Бачите того старого, що просить милостиню на тому боці вулиці біля під’їзду?

— Бачу, товаришу майор.

— Сердечний, у нього, здається, поганий слух.

— Поганий, товаришу майор. Бачите, у вухах має підсилювальний апарат.

— Пічоруше, мені дуже цікаво знати, чи дійсно пін погано чує?

— Привести його сюди, товаришу майор?

— Ні! Поки що дізнайтеся, якому богові вій молиться? Мене в першу чергу цікавить, чи не займається він ще чим-небудь, крім жебрацтва? Може, я помиляюсь, але слово честі, цей чоловік не дуже схожий на жебрака!

Пічоруш чимдуж побіг сходами. Але коли вийшов па вулицю, то жебрак уже зник.

Нора Солкану жестом спинила таксі. Шофер під’їхав до неї й зупинився біля тротуару. Вона сіла в машину й гучно хряпнула дверцятами. Шофер, зиркнувши на неї через плече, хотів сказати: «Невже, панно, ви ніколи не сідали до машини?» Але вона була така вродлива, що він не сказав нічого.

Нора злегка посміхнулася посмішкою, проти якої, як вона була переконана, не міг в стояти жодний мужчина, — але цього разу та посмішка була швидше рефлекторними скороченнями м’яза біля лівого кутика вуст. Вона була така ображена, що й не здивувалась, коли їй не вдалося посміхнутись.

— Куди вас везти, панно?

— Відвезіть до Тріумфальної арки.

Вона зіщулилася в куточку, заглиблена в думки, які її турбували й лякали. Час від часу шофер поглядав на неї в дзеркало, й щоразу вона здавалась йому така чарівна, що він у захваті вигукував подумки: «Яка ж вона з біса гарна». Йому кортіло заговорити до неї, але він все не насмілювався. Не тому, що це було складно для нього, а тому, що бачив, яка вона сумна. Не зважившись, він їхав повільно, як водій-аматор, що тільки недавно сів за кермо. Та як повільно він не їхав, вони прибули до Тріумфальної арки раніше, ніж він наважився заговорити:

— Поїдемо далі, панно?

— Ні!.. Ні!.. Я тут вийду!.. Так, тут! — відповіла вона, усе ще збентежена думками, у яких вона ще недавно тонула, мов у трясовині.

— Ви підете в парк?

— А це вас не стосується! — різко відповіла вона, пронизуючи його поглядом.

— Я вас не питав з лихим наміром, панночко! — вибачився він. — Я просто гадав собі: якщо ви будете в парку з годину, я міг би потім підвезти вас до міста, бо тоді я знову туди їхатиму.

— Ні!.. Дякую!.. Назад я поїду тролейбусом.

Вона хряпнула дверцятами і дуже швидко пішла в напрямі будинку «Скинтейї». Та за кілька кроків спинилася й почала лічити лавки, які поминула. Усього чотири. Вона рушила далі. П’ята лавка, шоста, сьома… Коли була на лінії десятої, поспішно сіла.