Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Так, повісився.

— Повісився?

І раптом зареготала. Богдан уже не раз спостерігав істеричний жіночий сміх. Та ніколи, ніколи таки не чув подібного Сміху. Цей регіт викликав жалощі. Жалощі до жінки, яка сиділа навпроти. Та одночасно істеричний регіт так його дратував, що він ледве не вигукнув: «Та припини свій божевільний сміх!»

Матильда Григоріу раптом перестала сміятися.

— Ви сказали, що він повісився.

— Так, а що — ви не вірите?

— Він!.. Щоб він повісився? Неможливо, пане, зовсім неможливо!..

— Я вам кажу, що він мертвий.

— То й що, коли мертвий?.. Це не значить, що він неодмінно повісився! Ні, пане, Парасків не кінчив самогубством. Парасківа змусили це зробити.

— Пані, ви зробили важливу заяву… Більш ніж вірогідно, що Балтазар не повернув би портрета, якби не прочитав репортажу, надрукованого у сінгапурській газеті, де розповідалося, що незабаром після обіцянки поліції Макао, заплатити двадцять тисяч за фотографію пані Чіан, поліція одержала пакет, у якому містився другий пакет і такі слова: «Це фото вас зацікавить, бо воно стосується пані Чіан». Розірвавши другого пакета, поліція знайшла там кілька фотографій, та не піратки, а двох людей, убитих і по-звірячому порубаних. Легенда пояснювала, що цих людей схоплено, коли вони намагалися сфотографувати пані Чіан.

— Так! Зробила!

— Важливу, але все ж просто заяву. А чи не можете ви довести, що Парасків Пенделяну не покінчив самогубством?

— Довести? В жодному разі!

— Тоді з чого ж ви виходите, коли так категорично твердите, що він не кінчив самогубством?

Матильда Григоріу допила коньяк, який ще був у склянці, а коли, як і недавно перед цим, зареготала, очі її наповнилися великими, мов гліцериновими, сльозинками.

— Парасків боявся! Так, боявся, — прошепотіла вона, витираючи очі ріжком скатертини зі столу, бо в неї не було носовика.

— Кого він боявся, пані?

— Він говорив мені: «Матильдо, і соромно, але я тобі признаюся, що мені дуже страшно. Знаєш, як я боюся, Матильдо?» — питав він мене. «Не знаю, Парасківе», — призналася я. «Боюся, як боялася первісна людина, коли перестала бути мавпою». Я не розуміла і спитала його: «А як же вона боялася?» — «Вона боялася всього, Матильдо. Боялася сонця, яке пекло, дощу, хмари, блискавки й грому, дерев у лісі, вітру, коли: він був сильним, темряви, коли залягала: ніч, сну і сновидінь, народження, але більш за все смерті… Вона всього панічно боялася. І знай, Матильдо, я теж так боюся». Тепер вам зрозуміло, чому я не можу вірити, що він покінчив самогубством?

— Ні.

— Та це ж так просто, пане! Коли людина перестала бути мавпою й була охоплена панічним жахом, хіба вона кінчала самогубством? Ні! Ви чудово знаєте, що ні. Якби вона це зробила, то й нас не було б. І, слово честі, від цього не було б великої шкоди.

«Невже вона п’яна?» — спитав себе Богдан. Та це було малоймовірним, бо з усього видно, що Матильда добре натренована в пияцтві.

Наступної миті Богдан помітив, що, не зважаючи на потік сліз, які Матильда витирала скатертиною, її обличчя лишалося незворушним, спокійним і ясним.

— Пані Матильдо, якщо Парасків боявся так, як первісна людина, а, як ви вірно зауважили, первісна людина ніколи не кінчала самогубством, то чому це зробив він? Кого він так панічно боявся?

— Спитайте мене краще, чим саме він був наляканий?

— Я вас питаю: чого саме він так боявся?

— Якщо я вам скажу, хіба ви зрозумієте? Якщо я вам скажу, хіба ви мені повірите?

У голосі і в тоні, яким вона говорила, був майже відчай. В очах стояли сльози, а руки, дуже гарні, майже неймовірно гарні руки заломлювала ніби для того, щоб показати відчай, який її охопив. Богдан знав, що одною з основних якостей офіцера контррозвідки є—не губити ясність розуму, залишатися спокійним і не дозволяти собі бути зворушеним словами, якими б переконливими вони не здавалися. Він знав також, що в більшості випадків свідчення жінок суб’єктивні й перебільшені, і це жінки роблять не зі злим наміром, а через різне ставлення до чоловіка, якого вони люблять, або яким захоплюються, і до того, якому вони чомусь не симпатизують або якого навіть ненавидять. Так, Богдан усе це знав, точніше, досвід навчив його усього того, та все одно, почувши запійтання Матильди й побачивши, з яким відчаєм вона ламає свої гарні руки, він мимоволі схвильовано здригнувся.

— Пані,— підбадьорив він її,— я спробую зрозуміти вас…

— Але ж ви мені не повірите, — перервала вона його.

— Чому не повірю? Я ні на мить не сумніваюся щодо ваших добрих намірів.

— Тому, що все це неясне, темне, незбагненне логічно. Незбагненне… — Вона витирала очі, супилася, наче хотіла згадати, про що саме йшлося. Потім якось непевно спитала:

— Ви хотіли почути, чого саме боявся Парасків?

— Так, я про це вас питав. — І одразу додав: — За вашим натяком.

— Він боявся загубити своє «я».

— Що?

— Своє «я», пане. Бачите! Я вам казала, що ви не повірите мені.

«Чи вона не божевільна? Мабуть, божевільна, а я витрачаю біля неї свій час. Ох, і посміється ж із мене старий…»

Та він не був цілком переконаний, що Матильда справді божевільна.

— Якби ви хоч трохи ясніше висловилися.

— Ясніше не можу!.. Не знаю, як можна ясніше!..

— Якщо я вас зрозумів, Парасків Пенделяну був хворий. У психопатології ця хвороба має назву…

— Ви дуже помиляєтеся! Адже річ у тому, що він зовсім не був хворий, він був здоровий,