Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

Богдан ще раз оглянув паспорт, потім віддав його офіцерові-прикордоннику:

— На мій погляд, паспорт у порядку.

- І на мій, — сказав той і поставив печатку.

— Тепер ми можемо починати контрольний огляд? — спитав митник.

— Такі Можете.

- І як ми повинні проводити цей контрольний огляд, дуже, суворо?

— Ввічливо.

— Зрозуміло.

Богдан наказав, щоб митний контрольний огляд був найповерховішим, бо дуже суворий огляд міг, викликати підозру Балтазара.

Суворий контроль вантажу людини, яку запідозрюють у шпигунстві, часто відіграє вирішальну роль, щоб натрапити на слід і заарештувати відповідного шпигуна. З багаторічного досвіду роботи Богдан знав, що в дев’яносто дев’яти випадках із ста шпигун, особливо коли його посилають до іншої країни, має з собою щось таке, що може викрити його дійсні наміри. Звідси дуже важливий найретельніший обшук, особливо кваліфікований.

Богдан, поклавши руку на серце, міг поклястися, що в особистому вантажі Балтазара або десь у машині приховано, — а чого не сховаєш у машині? — якусь річ, що могла бути незаперечним доказом справжніх намірів, які привели його до Румунії.

«Форд» граціозно віддалявся асфальтованим шосе, ніби був не автомашиною, а швидкісним скутером, який розтинає попелясті хвилі. Коли його вже не стало видно, — а це сталося дуже швидко, бо Балтазар гнав із швидкістю понад сто кілометрів на. годину, — Богдан подзвонив у місто Тимішоари, де знали про його завдання, і доповів усе, що вважав за необхідне.

Незабаром після цього «форд» взяли під таємний нагляд, який мав скінчитися лише тоді, коли Балтазар прибуде на місце призначення, чи до Бухареста, чи до іншого міста.

Подзвонивши в Тимішоари, Богдан розшукав телефоном Дуку. Знайшов його не на службі, а в аеропорту.

— Старий, великий волхв прибув!

— Справді?

— Я не зовсім певний, принаймні не так само, як те, що мене звуть Богданом, але майже так. І щоб переконати тебе, я передаю тобі вітання від Генрі Балтазара. Чуєш? Від Ген-рі Бал-та-за-ра!

— Неможливо! — скептично відповів Дуку.

— Мені це так само здавалося неможливим, коли я тримав у руках… його візитну картку. Та зрештою я мусив переконатися. Біс його забирай, такий збіг просто неможливий.

— Та не менш неможлива така необережність і з його боку.

— Це теж вірно. В усякому разі, я їду додому. Як ти гадаєш, можна повернутися?

— Добре, повертайся! — почув він за якусь мить відповідь Дуку.

За чверть години, сівши за кермо свого Росінанта, як називав він жартома свого «фіата», Богдан попрощався з прикордонниками й митниками і рушив до Бухареста.

Минуло сорок вісім годин відтоді, як Балтазар влаштувався в готелі «Атене Палас», в апартаментах нового Крила. Протягом усього цього часу він не дзвонив сам і йому не дзвонили. Так само ніхто до нього й не приходив. Та найцікавіше було інше: протягом цих сорока восьми годин Балтазар залишав свої Апартаменти лише опівдні та ввечері; щоб пообідати та повечеряти в ресторані готелю (сніданок йому подавали до ліжка).

Лише На третій день він пішов з готелю в Музей мистецтва. Згаяв там весь ранок, надовго зупиняючись у кожній залі. У другій половині того самого дня він повільно рушив вулицею Вікторієй, зупиняючись біля вітрин, щоб зрештою купити в пасажі в комісійному магазині кілька ікон. Ці ікони він згодом забув у кафетерії «Нестор», куди зайшов на чверть години, щоб випити міцної, кави з коньяком.

— Як тобі подобається цей святенник? — спитав Богдан Дуку.

— 3ажди! — відповів Дуку, який з того дня, як прибув Балтазар, став дуже мовчазним. Він уникав розмов із Богданом про шпигуна. І якщо той намагався говорити, Дуку відразу міняв тему або відповідав коротко й загадково.

На п’ятий день після того, як прибув Балтазар і поводився, мов миролюбний і нешкідливий турист, Парасків Пенделяну подзвонив до Дуку.

Дуку відразу зрозумів, що Пенделяну стурбувало щось надзвичайне.

— Пане майор, це ви?

— Так, я. Що трапилося?

— Я неодмінно повинен вас бачити, неодмінно, пане майор.

— Тоді беріть таксі й приїздіть сюди.

— Ні, я цього не зроблю. Я вам телефоную з дому. Прошу вас прибути… Я… н е— насмілююся покинути квартиру. Я вам поясню потім. Приїдете?

— Приїду.

— Коли?

— Негайно…

— Дійсно негайно?.. Негайно?..

— Так!.. Негайно,

— Дякую!.. Чекаю на вас. Поспішайте, будь ласка.

— Максимум за десять хвилин буду у вас.

Та Дуку не зміг прибути за десять хвилин. У той час, коли він вже виходив, йому подзвонив полковник Рареш. Начальникові потрібні були деякі дані. Дуку продиктував йому їх по телефону. Але це забрало рівно десять хвилин. Отже, до Парасківа Пенделяну він прибув через двадцять хвилин після телефонної з ним розмови. Він подзвонив біля дверей, та ніхто не відповів. Подзвонив ще і ще… Нічого. Дуку захвилювався. Не сподіваючись нічого доброго, натиснув на ручку дверей. На його подив, двері відчинились.

Дуку хряпнув дверима за собою й зайшов, до кімнати. Квартира була порожня. На портфелі, що лежав на письмовому столі, він побачив клаптик паперу. Парасків Пенделяну поспіхом написав таке:

Більше не можу на вас чекати. Між смертю й божевіллям вибираю перше. До цього рішення мене ніхто не силує.

Дуку знайшов його у ванній. Він повісився на двох зв’язаних краватках, що одним кінцем були прикріплені до каналізаційної труби. Спершу Дуку,