Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Такого ми робити ніколи б не посміли, пане Пенделяну. Але в дійсності відбулося таке: поки ви перебували у вітальні, хтось, користуючись телефоном сім’ї Сіміонеску, переговорив з Монте-Карло.

— Якщо я вірно зрозумів, ви переконані, що людина, яка, користуючись телефоном сім’ї Сіміонеску, говорила з Монте-Карло, був саме я.

— Абсолютно певні,— відповів Богдан.

— Пане Пенделяну, ви можете дати нам інше пояснення? — спитав Дуку.

— Може, що дівчата в міжміської станції помилилися?

— Це виключено, пане Пенделяну, — категорично заперечив Дуку.

Парйків Пенделяну запалив цигарку, але зразу ж і погасив. Почав нервувати. Уникаючи поглядів обох офіцерів, своє роздратування він зігнав на цигарці, яку давив і кришив у попільниці.

Лише тепер я зрозумів, чому ви до мене прийшли. Я знаю, ви не можете мені повірити на слово. Однак я категорично тверджу, що не говорив з Монте-Карло, з містом, якого я ніколи не бачив і де я нікого не знаю. Ваше обвинувачення безпідставне.

— Ми ще ні в чому вас не звинувачуємо. Ми хотіли дізнатися, чому ви заходили в квартиру подружжя Сіміонеску. Ви розповіли, як познайомилися з Іриною Сіміонеску, пояснили також вашу присуд у чужій квартирі запрошенням, одержаним вами. Зате ви жодним словом не згадали про телефонну розмову, а потім, коли дізналися, що ми про неї знаємо, простісінько її заперечуєте.

— І продовжую заперечувати, пане.

— Пане Пенделяну, зрозумійте, що повірити вашому твердженню означало б прийняти за можливе абсурдне і відхилити, як не можливе, розумне, й логічне. Ви повинні визнати, що ми цього робити Не можемо,

Парасків Пенделяну зітхнув, потім ледь чутно промовив:

— М-м-так!.. Ви не можете. — Він мав вигляд стомлений і пригнічений.

Богдан полегшено зітхнув, Старий переміг його логікою. І цей негідник-волхв ще й тепер хитрує. Та Богдан помилився. Через якусь мить Парасків ніби опам’ятався й став людиною, якою він був раніше.

— Оце такі Вам не дозволено вірити мені па слово, не рахуючйся з тим, що зрозуміло для вас, тільки для вас. І тому моє становище важке. Можу сказати, лише тепер я зрозумів, яке воно тяжке. Гадаю, ви уявляєте все так: ніби я, Парасків Пенделяну, у відсутність подружжя Сіміонеску з підробленими ключами проник у їхню квартиру з метою скористатися їхнім телефоном для розмови з якоюсь особою у Монте-Карло. Цей факт сам по собі серйозний, та не особливо тяжкий. Мене можна було б обвинуватити й, можливо, покарати, по-перше, за те, що я проник у чужу квартиру без дозволу господарів, і, по-друге, за те, що я примусив їх оплатити вартість міжнародної розмови. Два правопорушення, одне важче, Друге легше, але обоє — такі, що ними повинна б займатися міліція, а не служба, яку ви репрезентуєте. Однак не міліція, а саме ви приходите задати мені кілька запитань, щоб не сказати «робити допит». Не важко знайти пояснення.

— Ясно, зовсім не важко, — іронічно погодився з ним Богдан, незадоволений зарозумілістю волхва.

— Якби служба безпеки посилала по два співробітники допитувати кожного а румунських громадян, які щодня ведуть міжнародні розмови, звичайно, їй не було б часу і на інші, серйозніші справи. Отже, якщо вона не може зацікавитись, перш за все, практично всіма міжнародними телефонними розмовами, то вона дуже зацікавилась, розмовою, яку, як вона допускає, вів я з Монте-Карло. А це означає, що вона переконана, а може, запідозрює, що я, крім офіційної професії інженера, займаюся ще мерзенною професією шпигуна. Гадаю, що мої логічні висновки правильні, правда ж?

— Цілком правильні. Логіка вашої аргументації чудова, — поспішив відповісти йому Богдан.

Парасків Пенделяну подивився на Богдана: з німим відчаєм, а потім запитав:

— Добре, але як ви мене запідозрили?

— Мене дивує, що ви не питаєте, як ми вас знайшли, пане Пенделяну. Це питання, на яке ви, певне, дуже хотіли б дістати відповідь.

Дуку докірливо подивився на свого підлеглого. Як ото Богданові дуже нетерпиться!

— Мене намацати, як ви кажете, дуже, мабуть, було легко: сусід, який бачив мене, коли я виходив з квартири подружжя Сіміонеску, запам’ятав мої прикмети, і на їхній основі ви мене знайшли. Та де ваші докази, які заперечували б доказам на мою користь?

— А які ж докази промовляють на вашу користь? — спитав Дуку.

— По-перше, одержані мною від Ірини Сіміонеску листи. — Так? Ви вважаєте ті листи доказом на вашу користь?

— Звичайно. Я вам їх показував. Я даю їх у ваше розпорядження. З них зрозуміло, що мене запросила до себе Ірина Сіміонеску. Чому ви не хочете рахуватися з цим?

Дуку пильно дивився на нього, а потім спитав:

— Ви говорили, що Ірина Сіміонеску має чарівний голос…

— Так, чарівний голос.

— Гадаю, що відтоді, як вона вам не дзвонить, ви не забули її голосу так, щоб аж його не впізнати.

— Звичайно.

— Дозвольте скористатися вашим телефоном?

— Будь, ласка!

Користуючись міжміським автоматом, Дуку одразу зв’язався з Плоєшти, Йому відповів Пауль Сіміонеску.

— Товаришу Сіміонеску; вам дзвонить майор Менеїле.

— О! Доброго здоров’я, товаришу майор. Що нового? Поки що нічого. Ваша дружина вдома?

— Так. Покликати її до телефону?

— Прошу вас!

За якусь мить він почув голос Ірини Сіміонеску:

— Слухаю вас, пане майор Менеїле.

— Вітаю вас, пані. Візьміть, будь ласка, якусь книжку чи газету й прочитайте кілька речень, — потім, простягнувши трубку до Парасківа. — Прошу, слухайте!

Парасків узяв трубку. Немов здивувався й, наче автомат, приклав трубку до вуха. Та відразу ж його обличчя виявило спочатку розгубленість, майже ошелешення, а