Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

коли хтось побачить Світ божий у Оборі, то де означає, що він народився якимсь хамом, чим і відрізняється від усіх інших бухарестців. Хамом не в гіршому значенні, зрозумійте мене, панове, а зі специфічною особливістю, яка разом з деякими іншими особливостями, як нещирість, гнучкість у поводженні з людьми, гумор чи хоч гумористична дотепність, товариськість і так далі — допомагає йому прокладати шлях у життя. Я теж, як оборянин, однією з своїх рис маю цей вид хамства. І якщо я відмовився від звичайної обережності, то лише через хамство. Не бажаючи рахуватися з можливим ризиком і ускладненням, хам у мені захотів переспати з Іриною Сіміонеску, жінкою вищої раси. Хам у мені забажав цього з марнославства. Я не міг відмовити собі в цьому. І поїхав до Плоєшти.

— Нарешті,— прошепотів про себе Богдан.

— Поїхав до Плоєшти. Поставив машину и піднявся на третій поверх, потурбувавшись, щоб мене ніхто „не бачив, коли я заходив до квартири, і не прийняв за злодія. Мушу сказати, я дуже хвилювався. Вперше в житті я чинив подібне. Зайшовши до квартири, я розчарувався: Ірини не було вдома. Та це не викликало в мене великого занепокоєння. Вона ж попередила мене, що, можливо, прийде після мене. Щоб згаяти час, я оглядав квартиру, зайшов до кухні. На плиті стояв металевий кавник з водою, а на столі банка з розчином кави й цукерниця. Я зрозумів, що Ірина, щоб я Не нудився в її відсутності, таким чином запросила мене зварити каву самому собі. Звичайно, я це й зробив. Випивши каву, я перейшов до вітальні 1 зручно вмостився у кріслі. Кава й майбутня насолода викликали в мене блаженний настрій. Не знаю й сам, як збіг час. Раптом задзвонив телефон. Спочатку я вагався, чи брати трубку… Нарешті відважився її підняти і добре зробив: то була Ірина. Спочатку, вона пробачилася за те, що змусила мене чекати її, потім повідомила, що хоч і бажає всією душею, але з причини, яку не може назвати по телефону, прийти зараз не зможе. Вона благала мене покинути квартиру відразу ж. Я глянув на годинника. Було пів на дев’яту, я затримався навіть на тридцять хвилин довше, ніж дозволялося в листі. І знаєте; що цікавої Я й тепер ще не можу зрозуміти, як швидко минув час. Якщо б не годинник, я міг би подумати, що пробув у квартирі не більше півгодини. Що мені було робити? Я мусив піти. Коли я вийшов на сходи, то дуже перелякався. Сусід, який тоді саме повернувся з міста, побачив мене. Щоб збити його з пантелику, я обернувся назад і побажав господарям на добраніч. Негайно повернувся до Бухареста. Це все, панове.

— Все?

— Все. Але мені здається, що ви мені не вірите?

Парасків Пенделяну був дуже здивований, що йому не вірять.

— Звичайно, ми вам не віримо! — різко вигукнув Богдан.

Дуку поглядом зробив докір Богданові, потім спокійним голосом, щоб приховати підозру, сказав:

— Мій колега хотів сказати, що ви дечого не згадали з того, що ви робили, чекаючи на Ірину Сіміонеску.

— Здається, я сказав усе. Сів у крісло і чекав на неї. Час так швидко минув, що мені здається, ніби я… навіть заснув.

Богдан не міг утриматися.

— Чудово! Зайшли в чужу квартиру з ключами, що їх надіслала вам хазяйка. За кілька хвилин мало відбутися те, чого ви дуже бажали, хай навіть для того, щоб задовольнити вашу цікавість: вперше в житті переспати з жінкою вищої раси, цікавість оборянина, за вашим висловом, і не зважаючи на це все, ви запевняєте, що заснули. А що ви робили попередньої ночі? Каміння носили на плечах? Кололи дрова? Хто б вам повірив?

— Пане, я цього категорично, не твердив, лише сказав, що мені здається, ніби заснув. Це різниця, якщо дозволите зауважити.

— Пане Пенделяну, важко повірити, щоб ви задрімали. Отже, зауваження мого колеги лишається в силі.

— Тоді я чекав… Тоді мені лише здалося, що час пролетів так швидко. — Потім, одразу образившись, голосом несправедливо звинуваченої людини промовив: — Я відчуваю, що ви мені не вірите. Більше того, відчуваю, що ви мене в чомусь запідозрюєте, не знаю тільки в чому.

Пане Пенделяну, а в той час, коли ви чекали на Ірину Сіміонеску, ви нікуди не дзвонили по телефону?

— Ні, нікуди.

— Телефон був у вітальні, де ви чекали повернення господині?

— Так, звичайно.

— Отже, ви ні з ким не говорили по телефону?

— Абсолютно ні з ким.

— У вас і знайомі в Монте-Карло, пане Пенделяну?

— Немає, пане. Пробачте, але ви мені ставите такі питання… Такі питання…

І замовк, ніби не знайшов потрібних слів,

— Які питання?

— Безглузді.

Богдан обурився і занепокоївся на канапці, бажаючи щось сказати, але суворий погляд начальника заспокоїв його.

— Я вам поставлю ще одне питання, яке вам здасться, мабуть, теж безглуздим, — продовжував Дуку. — Коли ви чекали на Ірину Сіміонеску, у вас не було відчуття, що ви в квартирі не один?

— Як ви можете навіть подумати таке, щоб я, відчувши, що в квартирі хтось є, залишився б там, хоч одну секунду!

— Категорично?

— Так, пане!

— Дуже цікаво!.. Дуже дивно!..

— Що саме вам здається цікавим і дивним?

— Якщо б ви мали почуття, що ви не один, то можна було б допустити, що, коли ви заснули, хтось інший говорив телефоном, що належав подружжю Сіміонеску,

— Пане…

Та Дуку перебив його.

— Таке ваше припущення стало б, мабуть, вірогідним, і ми могли б собі пояснити причини телефонної розмови з Монте-Карло.

— Не розумію!.. Гадаю, що ви не жартуєте