Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

Пенделяну — справжнє ім’я «волхва» і що він мешкає по вказаній ним адресі. Однак тепер уже набагато легше натрапити на його слід, тепер, коли він був певен, що портрет, мальований зі слів, вдалий! З другого боку, завдяки цьому портретові, дві цифри номера машини «п’ять» і «сім» говорили вже значно більше, ніж раніше. 3 цими двома козирями молодший лейтенант Пічоруш зрештою виявить і Гаспара. III. НЕЙМОВІРНІ ПОЯСНЕННЯ ПАРАСКІВА ПЕНДЕЛЯНУ

Сюрприз був великий, і Не лише для Пічоруша, але й для Дуку та Богдана, коли вони дізналися, що на бульварі Ронделулуй, шість дійсно мешкає інженер на ім’я Парасків Пенделяну і що той Парасків Пенделяну схожий на волхва, який, скориставшись телефоном подружжя Сіміонеску, говорив із Монте-Карло. «Фїат-1300» також належав йому і його точний номер — 25–37.

Але вже наступного дня до цього сюрпризу додалося ще й здивування, Таємний нагляд за Парасківом не дав нічого, щоб його можна було в чомусь запідозрити. Зовні Парасків був звичайним собі громадянином, який дуже часто ходив на концерти, вистави, вітався на вулиці з багатьма людьми, здавався самітником, в якого нема багато друзів і знайомих.

Те, що він жив досить усамітнено, здавалося підозрілим. Відомо, що так змушені жити всі. шпигуни. Бо світським життям всі цікавляться й багато про нього розмовляють.

Однак, якщо в людини двадцятирічний досвід служби в контррозвідці, вона набуває особливого чуття, яке викликає у неї тривогу тоді, коли особа, якою вона цікавиться, є чи не є підозрілою. Це особливе чуття підказувало Дуку, а якоюсь мірою і Богданові, що Парасків Пенделяну шпигун. Однак на це суб’єктивне чуття ні один з них ніколи не міг повністю покластися, крім того конкретного випадку, коли провину Парасківа Пенделяну підтверджували ще деякі факти. Найтяжчим звинуваченням була розмові з так званим «дядьком Солом» із Монте-Карло.

Вагаючись поміж чуттям і розумом, майор Менеїле вперше не міг вирішити, який же Метод застосувати.

— Дуку, ми можемо наробити дурниць, — висловив свою гадку Богдан тоді, коли вони дуже детально почали розглядати це питання.

— Ти так вважаєш?

— Я так вважаю. Тому мені здається за краще зачекати.

— Чого?

— Понеділка. У понеділок прибуває Балтазар. У понеділок Гаспар чекатиме його на вокзалі або в аеропорту.

— А якщо Парасків не чекатиме його ні на вокзалі, ні в аеропорту? Тобто якщо Парасків не та людина, яка нам потрібна, тоді. що робити? Загубимо Балтазара? Треба, мій хлопчику, дізнатись до понеділка, якому богові молиться цей Парасків.

— Дізналось у понеділок. Якщо він зустріне Балтазара, то це наша людина. Якщо ж ні…

— Якщо ні, то ми загубимо Балтазара.

— Завжди, коли нам доводиться щось вирішувати, ти так крутиш-вертяш, що в мене аж голова болить. Поясни мені, що ти розумієш під отими словами: «Якщо ми почекаємо до понеділка і Гаспар його не зустріне, це означатиме, що ми втратили Балтазара»? А якщо до понеділка ти зможеш вияснити, якому богові молиться Пенделяну, то не втратиш Балтазара?

— Мабуть, все ж ми зможемо про щось дізнатися від Парасківа.

Змилуйся, Дуку. Я можу думати лише так, що Гаспар і справді говорив з Монте-Карло, а тому, зачекавши до понеділка, ми взнаємо і Балтазара. Якщо ж він не мав нічого спільного з тою справою, тоді вже й не знаю, як ти можеш сподіватися від нього про щось таке, що навело б на слід Балтазара.

— Не знаю, хлопчику, має він чи не має Щось спільне з тою справою. Не знаю! Але те, що знаю, мене дуже спокушає з ним трохи порозмовляти.

— Ти ж знаєш, що начальник цього не хоче. То і я такої ж думки, що розмова з ним може накоїти дурниць. Це одне. Друге, оскільки мені відомо, не можна розбити посуд без шуму. А шум міг би налякати зайця, якщо не зайців.

— Спільників?

— Так, спільників. Може, хочеш знати, що мене примушує допускати їхнє існування?

— Говори, хлопчику!

— Правда ж, що подружжя Сіміонеску одержало листа разом із квитками на баритона Паскутті?

— Одержало,

— Ми знаємо, що то не рука Гаспара?

— Знаємо!

— Отже, якщо ми знаємо, що Гаспар говорив з Монте-Карло з квартири Сіміонеску тільки тому, що їх було випроваджено з дому, і якщо лист, який був разом із квитками до опери, не написаний Пенделяну» то й для курки зрозуміло, що вони спільники.

— Можливо. Саме тому мені й не завадило б поговорити з ним.

— Хочеш порушити заборону начальника?

— Зовсім ні. Та спробую переконати його, щоб він мені дозволив.

— Якщо не маєш особливих аргументів, якими не бажаєш поділитися зі мною, то ледве чи ти його переконаєш.

— Повинен його переконати, хлопчику, повинен!

Будинок, в якому Мешкав Пенделяну, стояв на розі і здалеку трохи скидався на: носову частину океанського лайнера. Перед тим, як натиснути кнопку дзвінка, вони прислухалися. З-за дубових, оббитих диктом дверей до них Линула урочиста гра на піаніно.

— Дуку, це Бетховен?

— Бетховен! Велика соната.

— От чортів Гаспар. Жаль, що я не можу аплодувати.

— Тобі не пощастило, хлопчику.

Він довго дзвонив, щоб йогопочули. Трохи згодом піаніно стихло, почулися чиїсь кроки в напрямі дверей.

Перед тим, як відчинити, він подивився у вічко.

— Кого ви шукаєте?

— Пана Парасківа Пендуляну, — пояснив Дуку.

— Це я.

— Ми хочемо трохи