Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

він так просив повечеряти разом, що зрештою ми погодилася. Ми вечеряли в ресторані Капша. Це був дуже приємний вечір. Я вам говорив, що Парасків дуже товариська людина. Тобто цілковита протилежність нам. Може, тому нам було так добре в його товаристві. Здається, ми йому теж сподобалися, бо він досить часто дзвонить нам, цікавиться моїм здоров’ям, — між іншим, досить підупалим, — питає, коли ми знову приїдемо в Бухарест.

— Може, ви знаєте номер його телефону?

— Ні! Вів нам повідомив, що недавно одержав квартиру в новому будинку і, не зважаючи на повторне прохання, йому телефон ще не поставили.

— Тоді, може, він дав вам свою адресу?

— Сказав, що мешкає на бульварі Ровделулуй, шість.

Богдан записав адресу, хоча був певен, що Парасків

Пенделяну — якщо це прізвище не вигадане — мешкає зовсім в Іншому місці.

— Чи не запрошував він вас до себе в гості?

— Ні! Зате сам напросився…

— Ви сказали: напросився? — хотів уточнити Богдан.

— Що правда, то правда — напросився. Ось як це сталося. Минуло, мабуть, тижнів зо два. Так годині об одинадцятій я почув дзвінок, пішов подивитися, хто там, і коли відчинив, то дуже здивувався, побачивши Парасківа. Почув, звичайно, тисячу пробачень, що він мене турбує, не попередивши

— І чим він мотивує, що не попередив вас?

Сказав, що їде з Брашова і що, коли звідти від’їздив, було ще так рано, що не посмів дзвонити. Як я вже згадував, він тисячу разів пробачився, а потім пояснив мету візиту. Приїхав порадитись про якісь старі монети, які він хотів купити в одного колекціонера. «Знаєте, — сказав він мені,— більшість цих монет мені відомі, і я знаю, чого вони варті, і є деякі, що бачу їх вперше. Тому я вирішив звернутися до вас, як особи компетентної». З тих тридцяти монет, які він висипав на стіл, лише половина становила інтерес для серйозного колекціонера. Тому я тоді зразу ж подумав, що Парасків дуже приємний співбесідник, але середній нумізмат. Щоб не викидати йому грошей на шматки міді чи срібла, позбавлені будь-якої нумізматичної вартості, я навчив його, що саме купувати й за скільки. Після цього він поїхав.

— Поїхав? — спитав розчарований Богдан.

— Так, поїхав, хоч ми й прохали, щоб він залишився на обід, особливо наполягала моя дружина, яка саме в цей час; коли він лагодився йти, повернулася з міста.

— А що він робив, коли був у вас? — спитав Богдан, подумавши кілька хвилин про все, що йому розповів співрозмовник.

— Не розумію, вашого запитанням

— Тобто що він робив, коли ви роздивлялися монети? Увесь час стояв біля вас?

— Чекайте трохи, я пригадаю. Ні! Він помацав по кишенях, сказав, що забув свої цигарки в плащі, й пішов по них.

— А що ви робили в той час? Роздивлялися монети?

— Звичайної

- І довго він був відсутній?

— Точно не пригадую. Я роздивлявся монети, а для колекціонера це найприємніше заняття.

— Плащ він залишив у передпокої?

— Так, у передпокої.

— А в якій кімнаті ви приймали гостя?

— Тут, у кабінеті,

— Прибиральниця була в кухні?

— Ні, в той день її не було, вона приходить тричі на тиждень.

— Отже, в той час, коли ви роздивлялися монети, Парасків Пенделяну пішов по цигарки, які він забув у кишені плаща, залишеного на вішалці в передпокої!

— Мені здається, що ви надаєте великого значення цій подробиці. Чи, може, я помиляюся? — спитав Сіміонеску.

— Якесь значення це має, — підтвердив Богдан, говорячи правду лише наполовину. У дійсності ці деталі були для нього надзвичайно важливі.

— Коли ви йдете з дому, то зачиняєте двері тільки на французький замок, чи й на звичайний?

— Коли не забуваємо, то зачиняємо і на звичайний.

— Чи не просив вас Парасків показати квартиру?

— Звідки це вам відомо? — здивувався Сіміонеску.

— Догадуюсь.

— Так, дійсно просив. Він сказав, що розташування кімнат ідеальне. А як вам здається? Але чого це я вас питаю — я ж вам не показував усієї квартири.

— І не треба. З того, що я бачив, мені зрозуміло, що Парасків не перебільшував.

— Розумієте, це кооперативний будинок з особливими вигодами. Парасків казав, що теж вступив до кооперативу, який хоче побудувати невеликий будинок на території, що належить, одному з майбутніх мешканців.

«Запевняю вас, що той Парасків не встигне поселитися у своїй квартирі навіть і тоді, якщо ця історія й відповідає дійсності».

Та він цього не сказав, тільки подумав. Потім устав, подякував хазяїнові за інформацію і пішов. Хазяїн провів його до дверей.

— Чи зміг я бути вам чимось корисним, товаришу капітан?

— Багато чим. Ще раз дякую вам.

Їдучи в Бухарест, Богдан мав досить часу обміркувати минулі події. Таємниця, яка оповила особу другого «волхва», починала потроху прояснюватися.

«Пан Гаспар непогано попрацював», — подумав Богдан, — вмикаючи радіо. Музика йому зовсім не заважала; навпаки, збуджувала думку.

І дійсно, він міг сказати, що Парасків Пенделяну — якщо це було його справжнє ім’я — працював непогано. Познайомився з подружжям Сіміонеску, завоював довіру, щоб скористуватися їхнім телефоном для переговорів з Монте-Карло, тобто із загадковим «дядьком Солом», мабуть, кимсь із керівництва тресту «Небел». Що ж до справжньої мети нежданого візиту Парасківа Пенделяну — її теж не важко вгадати. Він прийшов, щоб одержати відтиск ключів.

Богдан зовсім не мав ілюзій, що Парасків