Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

З другого боку, ми не можемо обминути суб’єктивного фактора в оцінці ступеня секретності вивчених матеріалів, не кажучи вже про компетентність. Ви говорите: супершпигуна може цікавити лише таємниця найбільшого значення. А хіба є загальноприйнятий критерій оцінки того, що означає секретно, дуже секретно чи, скажімо, суперсекретно? Як ми можемо бути певними, що те, що ми вважали б таємницею найвищого ступеня, є таке вже необхідне й для тресту «Небел»? Балтазар прибуває, щоб отримати якусь інформацію. Ви говорите, що та інформація повинна бути якнайнезвичайнішою, бо інакше він, Великий Балтазар, не прибув би по неї. Та, повторюю, я зовсім не певен, що інформація, яку він хоче отримати, інформація виключної І ваги для нього, становить і для нас таку саму вагу. Чому? Тому, що ми не відаємо, хто замовив її йому, а основне, не знаємо, що саме переслідує замовник. Інформація не має цінності сама по собі, а вартість її велика, дуже велика чи неоціненна залежить від її практичної ваги для того, хто її потребує.

— Товаришу полковник, а може, нам варто все-таки було б спробувати?

— Як саме, Менеїле?

— Товаришу полковник, так, як ви оце поставили питання, ви цілком маєте рацію. Труднощі, відбору, по- перше, самих інститутів та підприємств, а по-друге, їхніх робіт, по ступеню їх важливості, величезні. Але може бути таке, що трест зацікавився якимсь науковим відкриттям чи винаходом такої величезної важливості, що в даний момент він для безпеки нашої держави є таємницею номер перший, найголовнішою таємницею, відомою керівництву нашою державою на найвищому рівні.

Полковник подумав трохи і сказав:

— Гаразд, Менеїле, ми поговоримо про це з товаришем генералом. Якщо є таємниця номер перший, то нам буде набагато легше протистояти діям Великого Балтазара.

Богдан запалив цигарку й тому, що був сам, то затишно вмостився у кріслі, задерши ноги на письмовий стіл. Щойно він закінчив допитувати Денешана, викликавши його ще раз. Цей останній допит мав Цілком визначену мету: дістати від Денешана якнайдетальніший опис зовнішності того, хто видавав себе за Сіміонеску. Всупереч попередньому запевненню Денешана, що він не запам’ятовує облич, він на превелике Богданове й лейтенанта Педурару задоволення довів цілком протилежне. Лейтенант Педурару був присутній на допиті, сидів збоку за столиком біля вікна і весь час. малював у альбомі, тримаючи його на колінах.

Після того, як Денешан скінчив опис «волхва Гаспара», лейтенант Педурару встав і, підійшовши до Денег шану, поклав перед ним аркуш з альбома.

— Товаришу Денешане, скажіть, будь ласка, чи цей малюнок хоч трохи схожий на людину, яку ви бачили, коли вона вийшла з квартири сім’ї Сіміонеску?

Денешан, подивившись уважно на портрет, мальований зі слів, сказав Богданові:

— Товаришу капітан, подібність є, але в дійсності, Хто не бачив цієї людини, ледве чи зможе пізнати її за цим малюнком.

— Отже, на вашу думку, той, хто бачив цього чоловіка, міг би пізнати його за цим малюнком?

— Гадаю, що міг би, товаришу капітан.

— У такому разі ви зробили нам велику послугу і я вам дуже вдячний.

За кілька хвилин, взявши цей малюнок, Богдан рушив до Плоєшти, щоб поговорити з Паулем Сіміонеску, Сіміонеску саме годував екзотичних рибок у дуже гарному акваріумі,

Після обов’язкових вступних слів, у яких, звичайно, мовилося про екзотичних рибок, про яких Сіміонеску знав дуже багато, Богдан вийняв з портфеля малюнок і поклав його перед ним.

— Товаришу Сіміонеску, прошу вас сказати, чи не схожий цей портрет на кого-небудь з ваших друзів чи знайомих?

Минуло кілька хвилин, аж нарешті Сіміонеску мовив:

— Схожий на Парасківа.

— Хто такий Парасків? Друг?

— Ні, зовсім ні. З Парасківом Пенделяну я познайомився в опері. Два, а може, два з половиною місяці тому,

— Як ви познайомилися?

— Під час антракту в буфеті. Я був у театрі з дружиною і стояв тоді збоку, чекаючи, поки біля буфету поменшає людей. Він стояв спереду і, підійшовши до мене, спитав, ніби давній знайомий, що мені купити. «Щоб вам не стояти в черзі!» — пояснив він. Великим моїм недоліком є те, що коли мене захоплюють зненацька, я не завжди реагую так, як мені хотілося б. То я й сказав йому, що хочу лише оранжаду для дружини. Коли він прийшов з оранжадом і відрекомендувався, то сказав, що сидить праворуч від мене і що лише як сусід дозволив собі звернутися до мене. Щиро кажучи, я й не помічав його, але я, мабуть, розбазікався…

— Прошу вас, говоріть усе, — попрохав Богдан, — мені цікаві всі подробиці.

— Хочу сказати, що як буває часто в подібних випадках, розмова налагодилася, і мені не було чого жалкувати, бо Парасків Пенделяну виявився товариською і дуже культурною людиною з грунтовними знаннями у галузі музики. Наступного антракту ми знову зустрілися. Цього разу наша розмова теж була приємною, особливо коли я дізнався, що в нас загальне захоплення: колекціонування старих монет. Після вистави ми запропонували підвезти його додому, на машині, але він теж прибув на власній.

— Яка в нього машина?

— «Фіат-1300».

— Номера ви, звичайно, не запам’ятали?

— Ні тоді, ні вдруге.

— Коли вдруге?

— Бо ми ще бачилися в опері.

— Випадково?

— Не зовсім. Якимсь чином ми призначили побачення,

— Що ви розумієте під словами «якимсь чином»?

— Перед тим, як попрощатися, він сказав, що через Два тижні прийде на виставу «Богема». Моя дружина відповіла, що й ми хочемо піти на неї. Деталь, яка, здається, не позбавлена для вас ваги: на спектаклі «Богема», не знаю, як вже це йому вдалося, але Парасків знову сидів праворуч від мене.

— Дійсно, подробиця важлива. Але прошу вас розказуйте далі.

— Після вистави