Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Він хоче сказати, — Лжесіміонеску, — вважав своїм обов’язком пояснити Дуку. — Ви знаєте його звичку давати імена й прізвища.

— Товаришу полковник, я не знаю, чи завжди я в доброму гуморі, та цього разу, здається, влучив у ціль. Якщо нам доведеться мати справу з цим волхвом Балтазаром і якщо ми не знаємо справжнього імені того, що видавав себе за Сіміонеску, чому б не дати йому імені волхва, тобто Гаспара. І хто знає, може, є ще й третій волхв — Мельхіор?

— Назви його й Гаспаром, якщо це тобі до вподоби! Та скажи, будь ласка, що з тим Гаспаром?

— Товаришу полковник, з усього видно, що Гаспар не плоєштянин. Він звідси, з Бухареста.

— Це припущення? — спитав полковник.

— Трохи більше, ніж припущення. Я поясню. Після того, як із телефонної розмови з Монте-Карло я дізнався, що якийсь Балтазар повинен прибути до нас у понеділок, я спитав сам себе: «А хто ж у понеділок зустріне Балтазара?» І тому, що питання мені здалося каверзним…

— Як це так, каверзним? — перервав його Дуку.

— Так, каверзним. Через те, що на початку розслідування було приречене залишитися без відповіді. А тому, що це питання здалося мені занадто каверзним, я подумав, що, може, тому, хто видавав себе за Сіміонеску, дуже не повезло і хтось із сусідів випадково побачив його, коли він заходив чи виходив із квартири подружжя Сіміонеску. І повинен вам сказати, що, на наше щастя, є свідок.

— Це вже дає хоч якийсь шанс, — кинув Дуку.

Богдан не відповів. Вийняв з нагрудної кишені згорнутий аркуш паперу, розгорнув його і поклав на письмовий стіл перед полковником.

— Будь ласка, перед вами заява свідка Денешана Петру, інженера за професією.

Полковник Рареш, у якого далекозорість ще тільки починалася, трохи відсунув папір до потрібної віддалі і уважно почав читати таке:

"У понеділок, 14 червня цього року, близько 21 години, я повернувся додому з міста. Хочу зразу ж уточнити, що мешкаю в одному парадному і на одній площадці сходів з сім’єю Сіміонеску (я займаю дев'яту квартиру, а вони — десяту). Коли я відмикав французький замок моєї квартири, відчинилися двері у сусідів, І я побачив чоловіка, що вийшов звідти. У мене було враження, що, побачивши мене, він здригнувся, і тоді я одразу запідозрив щось недобре. Та підозра розвіялася, коли вія замість того, щоб хряпнути дверима, як, здається, хотів це зробити, просунув голову в двері й дуже природно гукнув: «Ще раз на добраніч і цілую ручки». Я зайшов у квартиру і тому, що цілий день вікна були зачинені, то перше, що я зробив, — відчинив їх. Я встиг побачити того чоловіка, коли він сідав у машину, яка, як це не дивно, стояла навпроти іншого парадного. Машина — "фіат-1300». Номер точно був бухарестський, та я його не запам’ятав. Номер з чотирьох цифр, якщо не помиляюсь, і, здається, серед тих цифр були одна п’ятірка й одна семірка.

Тому, що я того чоловіка бачив лише кілька секунд, мені майже неможливо описати його. Це мій великий недолік, що я не можу запам’ятовувати фізіономії людей. Із тої ж причини не певний, чи зміг би я пізнати його, якби зустрів ще раз.

Це все, що я знаю й можу заявити з цілковитою відповідальністю».

Полковник голосно й повільно прочитав це свідчення Денешана, виділяючи голосом деякі слова. Закінчивши читання, він спитав:

— Припускаю, що ти намагався дізнатися, де стоять ті п’ятірка й семірка у номері машини!

— Так, товаришу полковник, але свідок цього не міг пригадати. Навпаки, я сказав би, що через мою наполегливість Денещан зробився ще більше невпевнений. Зрештою, може бути, що номер фальшивий,

— Якщо номер фальшивий, — замітив Дуку, — то це означало б, що й твоє припущення, що власник машини бухарестець, теж не відповідає дійсності.

— У такому разі, перш за все ми повинні б дізнатися, чи фальшивий той номер, чи ні? Хоча, з певної точки зору, це, мабуть, все одно, що шукати голку в стіжку сіна..

— Дозвольте, товаришу полковник, — знову втрутився Дуку.

— Будь ласка, Менеїле!

— Товаришу полковник, ми, звичайно, повинні будемо шукати голку в стіжку сіна, виходячи з тих двох імовірних цифр, вказаних Денешаном. Особисто я не гадаю, що номер машини фальшивий. Гадаю, що дійсно цей так званий Сіміонеску — мешканець Бухареста.

— На чому грунтується таке ваше твердження?

— Лише на логічних міркуваннях. Якщо номер був би фальшивий, то навіщо він зупиняв машину біля парадного Б, а не біля парадного А, як було б природно? Адже тоді будь-який захід обережності був би зайвим. Та той факт, що він зупинився біля іншого парадного, говорить за те, що обережність примусила його так вчинити.

— Обережність? — засумнівався Богдан. — Якби номер був справжній, обережність підказала б йому поставити машину в кінці будинку, на розі вулиць, де, між іншим, недалеко є стоянка для машин, а звідти дійти пішки,

— Ваше зауваження не позбавлене логіки, Богдане. Тільки ви не рахуєтесь із чимось суттєвим. Чи була в отого удаваного Сіміонеску причина боятися? Так, якщо він з Плоєшти, ні, якщо він з Бухареста. І крім того, він ішов напевно: знав, що сім’я Сіміонеску в той час слухала «Ріголетто» у виконанні баритона Паскутті.

— Звідки ти взнав? — спитав Богдан, якому зразу ж це питання здалося трохи наївним.

— Е, звідки взнав! Він підстерігав їх і побачив, коли вони від’їхали. Отож, знаючи, що Сіміонеску нема вдома, піднявся сходами до третього поверху, відімкнув французький замок ключем, підібраним раніше, і дістався до мешкання. Ризик? Лише в одному — коли б хтось із сусідів побачив чужу людину, яка намагається зайти до квартири подружжя Сіміонеску, і підняв тривогу. Та, на його щастя, цього не