Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

І вони показали свої посвідчення.

Богдан, який весь час дивився на нього, помітив, що Пенделяну це зовсім не злякало, не стурбувало, а лише зацікавило.

— Прошу!

І він провів їх до кімнати, запрошуючи сісти на канапку перед столиком, на якому лежали найрізноманітніші речі — газети, будильник, склянка, прибор для гоління, сокочавилка, пінцет, гумова жирафа. Коли вони сіли, Пенделяну, сівши на поручень єдиного в кімнаті дивана, спитав:

— Чим можу бути вам корисним, панове?

Парасків Пенделяну мав років під сорок, був не дуже високий на зріст, приємний на вигляд, незважаючи на кирпатий ніс і товсті вуста, широкоплечий, з грудьми плавця, одне слово, він справляв враження сильного і мужнього чоловіка. Особливо гарні були в нього руки, з довгими тонкими пальцями й лакованими нігтями. В кімнаті панувало миле безладдя. І Дуку, оглядаючи його одним поглядом, гадав і не помилявся, що безладдя не випадкове, а спеціально влаштоване, щоб справляти враження.

— Пане Пенделяну, вам знайоме подружжя Сіміонеску з Плоєшти?

Питання, здавалося, його здивувало.

— Так, знаю.

— Давно?

— Вже кілька місяців. Пробачте, а вони скоїли щось погане?

Богдан багатозначно подивився на Дуку, а той без жодного зусилля вгадав, що виражав обурений погляд його співпрацівника: «Як тобі подобається, старий, Гаспарове нахабство?»

— За яких обставин ви познайомилися? — продовжував питати Дуку, не звертаючи уваги на Парасківове запитання.

— Випадково, в опері.

— Які між вами стосунки?

Парасків стенув плечима.

— Мені важко сказати, навіть дуже важко.

— Чому?

— Бо й сам не знаю які. Ми бачилися кілька разів, в опері.

— Тільки в опері?

— Одного разу після вистави ми втрьох вечеряли в ресторані Капша. Це все, панове.

— Все?

— Ви бажали б, щоб було щось інше?

Запитання пролунало дещо іронічно. Спокійний майор зробив вигляд, що не помітив іронії.

— Пане Пенделяну, ми бажаємо лише, щоб ви нічого не приховували від нас.

Пенделяну здавався ображеним.

— Панове, фактично я не знаю мети вашого візиту. Я раніш запитав вас, чи Пауль Сіміонеску сам або з дружиною' не скоїв чогось поганого, і ви мені не відповіли. І крім того, що я не знаю мети вашого візиту, ви ще чомусь гадаєте, ніби щось від вас приховую. В усякому разі, я вам хочу заявити, і прошу мені вірити, — хоч ваша професія зобов’язує вас не вірити людям на слово, а вимагати від них доказів, — що я не маю на думці щось від вас приховувати.

— Пане Пенделяну, ми не маємо сумніву щодо вашого доброго наміру. Та ви, мабуть, забули про візит до сім’ї Сіміонеску в Плоєшти?

— Ні, пане, я не забув і не випустив з уваги, а простісінько не гадав, що то вас зацікавить. Та якщо це вам цікаво, я можу сказати, що дійсно відвідав пана Пауля Сіміонеску в Плоєшти. Я хотів проконсультуватися в нього про давні монети, які я хотів купити. Я аматор- нумізмат, якщо й це вас цікавить.

— Ви і вдруге відвідували його?

— Ні!

— А коли подружжя Сіміонеску не було вдома, пане Пенделяну?

Парасків дивився на нього спочатку здивовано, потім з посмішкою, потім зареготався.

— Тепер я, здається, зрозумів справжню мету вашого візиту. Та, панове, чому ви мені не сказали про це одразу? Звідки мені могло спасти на думку, — і він підкреслив ті слова з явною іронією, — що до вашої компентенції входять і питання моралі. Пролетарської моралі.

— Як? — мимоволі спитав Богдан, який досі не промовив ні слова, а тільки слухав.

— Я не говорив цього не тому, щоб вас образити, але тому, що гадав, що ваші функції — лише питання безпеки держави, а не питання моралі. Вираз цей уже втратив свою цінність через часте використання, та, вибачте, мені тоді ніщо інше не спало на думку.

— Прошу вас пояснити, пане Пенделяну, — попросив Дуку, й мимоволі в тоні, якими були сказані ті слова, пролунала суворість.

— Не бачу, що тут пояснювати. Мені здається, я досить ясно висловився.

— Тоді ви мене примушуєте повторити питання: ви коли-небудь заходили в квартиру подружжя Сіміонеску за їхньої відсутності?

— Так! Та це справа, яка вас не стосується.

— Пане Пенделяну, чи не думаєте ви, що більше за нас знаєте наші функції?

— Звичайно, такого я не думаю! Та це не означає, що іноді ви не можете помилково перевищити їх із наміром чи без наміру, як, наприклад, у даному рази Він говорив з великою гідністю, і чи то від обурення, чи зіншої причини обличчя його все почервоніло.

— Я вас запевняю, пане Пенделяну, що ми суворо дотримуємося своїх службових функцій. І тому, що це саме так, а не інакше, я вас запитую і прошу вас відповісти якомога щиро, не намагаючись приховувати правди: хто дав вам право проникнути до квартири подружжя Сіміонеску за їхньої відсутності?

— Мене запросили, панове.

Відповідь була така несподівана, що Богдан, який не володів собою так, як Дуку, запалив цигарку.

— Хто?

Парасків якусь мить вагався відповісти.

— Пані Сіміонеску, гадаю.

— Ви лише гадаєте?

— Ні, я майже певний.

— А чому ви не певні цілком, пане Пенделяну?

- Є якась частка непевності.

Він не продовжував. Устав з поруччя дивана і почав, ходити по кімнаті. Дуку і