Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Тобто, через скільки? — спитав Дуку.

— Через тиждень. Ось цей лист.

Дуку взяв листа й, прочитавши, передав Богданові. Лист мав такий зміст:

Дорогий друже!

Гадаю, що ви дуже сердиті на мене. Пробачте й намагайтеся мене зрозуміти. Я була з чоловіком. А крім того, боялася, що не сподобаюся вам. Мені ж сорок п’ять років. Якби ви знали, як я боюся!.. Та зважилася. У вівторок дають "Травіату». Прошу вас прийти. Я;ку- пила вам квитка, щоб нам бути недалеко одне від одного. Ліворуч від вас буде мій чоловік. Жінка поруч нього — то я, ваша нещаслива приятелька. Прийдете? Я дуже прошу.

— Ви знаєте Ірину Сіміонеску? — спитав Парасків:

— Знаємо.

— Як ви вважаєте, — вона гарна?

— Це ви повинні нам сказати. Бо, гадаю, ви прийняли запрошення,

— Я спитав вас, бо хотів перевірити свою думку. Але якщо не хочете відповісти, то байдуже. Щодо запрошення, то я його, звичайно, прийняв. Мені було цікаво бачити, як виглядає та сорокап’ятирічна жінка. Я не чекав приємного сюрпризу. Бо гадав, що коли каже, що їй сорок п'ять, то щонайменше має п’ятдесят. Але я помилився. Це був дійсно приємний сюрприз. Ірина Сіміонеску не те, що розуміють під словом «краса». Але це жінка, на яку не можна не звернути уваги, дійсно справжня жінка.

— Як це — справжня?

— Тобто жінка без церемоній… Жінка, яка знає, що дієслово «любити» — евфемістичний вираз для висловлення дії, коли жінка віддається мужчині,

— Ви гадаєте, це справжня жінка?

— Категорично. І я ціную лише таких жінок. Ви не повинні дивуватися, що коли я зрозумів, якою жінкою є Ірина Сіміонеску, то єдиним моїм бажанням було негайно познайомитися з цим подружжям. З досвіду знаю, що найпростіший спосіб для того, щоб оволодіти заміжньою жінкою — це потоваришувати з її чоловіком. Так що в перший же антракт я познайомився з ним.

І Парасків детально розповів, як він у буфеті познайомився з подружжям Сіміонеску,

— Ви не зобов’язані відповідати на запитання, яке я вам поставлю, хоч підкреслюю, що це у ваших інтересах: чи щось відбулося між Іриною Сіміонеску та вами?

— Ні! Категорично ні! Між іншим, зараз почуєте кумедну сторону цієї історії. Здається, це відбулося минулої п’ятниці? Ні, у суботу. Так, так, у суботу. Задзеленчав дзвінок. Було то по обіді, коли звичайно приходить листоноша. Та то був не він, а якийсь елегантно вдягнений молодик років біля двадцяти, який чомусь здався мені підозрілим. Простягає мені конверт. Сказав, що йому дала його пані передати мені, якщо я пан Парасків Пенделяну, й моментально зник. Я пізнав руку на конверті. Це була рука Ірини Сіміонеску. Прошу, читайте, що вона мені писала. Тут лише кілька рядків. Але якби не було й рядка, то ключі говорили про все.

— Які ключі? — спитав Богдан.

— Ключі від квартири. Від французького й звичайного замків.

Лист і справді був дуже короткий:

Мені потрібно вас бачити. Трапилося дещо серйозне. Я вам поясню, коли побачимось. У понеділок Пауль їде до Бухареста. Приходьте не раніше дев’ятнадцятої години. Якщо мене не буде вдома, чекайте. Прийду неодмінно. Та якщо я все ж не прийду до двадцятої години, негайно залиште квартиру.

Першим моїм бажанням було не йти. Мені гидкі ускладнення. Я ж вам сказав, що полюбляю випадкові пригоди, які мене ні до чого не зобов’язують. Тут же все було занадто складне: загадковий тон листа, посильний, який чомусь викликав у мене підозру, і нарешті, ключі від квартири. Найрозумнішим було б, звичайно, нікуди не йти. Я не занадто сміливий і ризик мене не приваблює, а ще коли він пов’язаний із жінкою. Бо скільки є таких, з якими можна лягти в ліжко без жодних неприємностей. А ця пригода тим більше не варта ризику, оскільки йшлося про сорокап’ятилітню жінку. Та всупереч першому бажанню не йти й аргументам, якими я хотів себе переконати, я(зрештою пішов. Я хотів-бо пояснити вам, панове, що схилило мене на користь цього рішення. Чи, може, ви вважаєте це за непотрібне?

— Поясніть.

— До вашого відома, панове, я, не будучи донжуаном, переспав уже з багатьма жінками. Кажу про це не для того, щоб похизуватися, бо тут немає жодної моєї заслуги, Мені здається, тяжче відшукати якусь вулицю у великому місті, ніж Жінку, з якою можна переспати. Багато хто — письменники, артисти та навіть вчені — говорять про жіночі таємниці. Все це теревені людей з ненормальною психікою. Існують лише жінки, які здаються нам таємничими тому, що багатьом чисто з марнославства тяжко повірити в те, що не існує нічого там, де вони чекали знайти щось. Звичайно, існують різні жінки. Якщо хочете знати, панове, щодо жінок я расист. Бувають вищі і Нижчі раси жінок. Хоч тут нема чим похвалитися, але до Ірини Сіміонеску я знав лише жінок нижчої раси. Ірина була єдиною жінкою, яка, як мені здавалось, належить до вищої раси, можливо до найвишуканішої. З другого боку, незважаючи на її сорок п'ять років, — хоч вона, щиро кажучи, виглядала значно молодшою, — Ірина Сіміонеску являла спокусу й для досвіду, з яким я пізніше міг зробити певні наукові узагальнення: що є спільного і чим відрізняються жінки вищої від жінок нижчої раси? Та що мене по-справжньому штовхнуло піти на можливий ризик, було зовсім іншим. Панове, я народився в Оборі [2]. З усіх точок зору народитися і жити в Оборі — це щастя. Та мені здається, вам не цікаво буде дізнатися, чому я вважаю за щастя чи, вірніше, за привілей народитися в Оборі. — Звичайно, не цікаво, — обірвав його Богдан, просто лютий на Дуку за його надзвичайну терплячість,

— Хочу тільки сказати, що