Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин
— То як у тебе справи, Доробанцу?
— Ще мало машин проїхало.
— Що?
— Нічого. Лише два типи мені не дуже сподобалися, але не думаю, щоб хтось із них був той, що нас цікавить. А як у вас?
— Ще дуже рано, а мої «клієнти» великі сплюхи, так що я поки що безробітний.
— Товаришу капітан, мені здається, що головний козир запопаде товариш майор.
— І я так думаю» Але ми теж повинні бути уважні, ще й дуже.
— Зрозуміло. Бажаю вам великого щастя, товаришу капітан:.
Дякую. Того ж і вам.
Богдан поклав трубку. Розвиднілось зовсім. Знову він подивився у вікно. В той час дві туристські машини зупинилися на контрольному пункті. Перша була «гордіні», друга «фольксваген»,
«Великий Балтазар не їздить такими таратайками», — подумав про себе Богдан, запаливши нову цигарку.
Із «гордіні» вийшов високий блондин, який у лівому кутку рота тримав згаслу люльку. Поки у блондина перевіряли паспорти, його супутниця, так само висока і так само блондинка, відчинила вантажне відділення для митного контролю. З «фольксвагена» вийшли три жінка з типово німецькими обличчями. їхні паспорти були в повному порядку, — нічогісінько підозрілого.
До кінця митного контролю ще кілька машин, які прибули за той час, чекали своєї черги, отже, й прикордонникам і митникам вистачало роботи. Богдан оглядав паспорти, на його думку, якнайретельніше, та в душі він був не. дуже переконаний, що виконає своє завдання, бо не мав жодного уявлення, як виглядав Балтазар; єдиною зачіпкою, щоб натрапити на нього, було лише його власне чуття. Особисте чуття в нього було. Особисте чуття мали і Дуку, й Доробанцу. Цей нюх не був чимсь природженим, вій був результатом досвіду праці у контррозвідці. Однак чуття не було і не могло бути безпомилковим, навпаки, якщо дуже часто на нього покладатися, воно може стати небезпечним і призвести до помилок, часто непоправних.
Хоч уже була майже година дня, жоден з туристів, що прибули сюди через цей прикордонний пункт, не викликай у нього підозри.
«Це означає: шукати голку в копиці сіна», — подумав він із прикрістю, хоч дуже добре пам’ятав, що вже не раз йому траплялося мати почуття, що він перетрушує сіно, шукаючи голку, щоб зрештою там знайти її.
І все ж таки…
Машин поменшало. Було парко, так парко, що нічим було дихати. Богдан особливо не страждав від спеки. Однак цього разу він дуже спітнів. Його мучила спрага, він спорожнив чотири пляшки пепсі-кола І тепер був ладен уже докінчити й п’яту; У конторі митників було ввімкнуто радіо. З репродуктора чувся голосний і хриплий спів.
«Треба б замінити цей нікудишній гучномовець», — подумав він. Від спеки він не міг ні про віщо Думати. Ніби й мозок розтанув. Намагався уявити розплавлений мозок, але не міг. Крім того, він відчув себе стомленим. Погано спав цю ніч. Може, від хвилювання. І йому снився Балтазар. Уві сні здавалося, що Балтазар схожий на Джіке, директора гастроному В районі, де мешкав Дуку. Нібито директор, він же Балтазар, замінив касирку, яка була у відпустці, вибиває чеки на машинці й забирає гроші з неймовірною швидкістю. Він, Богдан, став збоку і щоразу, коли Балтазар на нього дивився, кричав: «Бачу тебе! Бачу тебе!» Сон був такий безглуздий, що Він одразу прокинувся, встав. Потім знову йому снився цей сон, і він знову прокидався, і так всю ніч аж до ранку.
Через той сон він почував себе дуже виснаженим. На мить заплющив очі, задрімав, і одразу йому приснилося, що Він плаває в басейні. Дуже добре він себе почував. У шезлонгу на сонці смажилася блондинка з «гордіні», дивилася на нього, як він плавав, й іронічно посміхалася, невідомо чому…
Його раптом розбудив від сну «форд», який саме зупинився на контрольному пункті. Чудова машина останнього зразка, і з неї вийшов її господар: чоловік біля п’ятдесяти років із спортивною статурою, в шортах, кедах І в тенісці. Теніска була розстебнута й видно було, волохаті груди. На шиї висів золотий медальйон на золотаму ж ланцюжку. Волосся трохи посивіле на скронях.
А чорні й блискучі очі надавали обличчю надзвичайної вроди.
Богдан захоплено подивився на нього і раптом сам себе подумки запитав: «А, чи це не великий волхв?»
Він швидко кинувся до контори митників саме тої миті, коли офіцер-прикордонник зайшов до дверей з паспортом.
«Нарешті паспорт, який мене зацікавить», — подумав Богдан.
Він розгорнув його, прочитав прізвище й секунду-дві не міг повірити. На першій сторінці було написано Генрі Балтазар. «Неможливо, щоб це був Балтазар! Категорично неможливо!..» подумав він, дивлячись то на прізвище, то на фото.
Дійсно, здавалося неможливим, щоб справжнє прізвище супершпигуна було Балтазар. Та здавалося ще менш неможливим, щоб він, маючи таке прізвище, насмілився їхати в шпигунські мандри, користуючися паспортом на ім’я, під яким був відомий як шпигун. Тому здавалося більше ймовірним, що між хазяїном «форда» й справжнім Балтазаром не було ніякого зв’язку, що це просто співпали їхні прізвища.
— Що ми робитимемо, товаришу капітан? — спитав один з митників. — Почнемо митний контроль?
— Почекайте, — відповів Богдан, гортаючи аркуші паспорта, рябі від численних в’їзних та виїзних віз багатьох країн Європи, Азії й Південної Америки.
Збіг? Паспорт, якого Богдан-тримав у руках, був виданий індійським урядом. А всі варіанти біографії супер-шпигуна свідчили про його індійське походження. Чи справді це простий збіг? Збіг, бо у цього Балтазара з індійським паспортом Франція була ніби своєрідним головним штабом, Куди він повертався з
