Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

Дуку повернувся до кімнати і подзвонив Богданові:

— Їдь до Парасківа Пенделяну.

— А що трапилося?

— Він мертвий.

— Хтось його послав на той світ?

— Ні. Самогубство. Приїзди з бригадою. Сповісти прокуророві.

Не минуло й десяти хвилин, як Богдан разом із технічно-науковою бригадою примчали в квартиру Парасківа. За кілька хвилин прибув і прокурор.

— Що його примусило? — спитав Богдан,

Дуку не відповів. Лице його було похмуре, Богдан ще ніколи не бачив його таким. Він простягнув йому записку, залишену Парасківом перед тим, як той покінчив. з життям.

Богдан прочитав її і стенув плечима.

— Нічого не розумію. — Зміст записки збивав з пантелику. — Дуку, чого людина може раптом збожеволіти?

— 3 багатьох причин.

— Назви мені хоч одну.

— Наприклад, терор.

Богдан глянув на нього довгим, недовірливим поглядом.

— Ти гадаєш, його хтось тероризував, що, боячися збожеволіти, він вибрав самогубство?

— Можливо, мій хлопчику.

— Годі де значить, що, ти дуже помилився.

— Коли?

— Тоді, коли трохи не витяг його сухим з води. Крім того, я не певний, що він покінчив самогубством через нас.

— Ні? О боже, мій хлопчику! Ти не розумієш, що поки що ми нічого не знаємо, — крім того, що Парасків покінчив самогубством тільки за двадцять хвилин після того, як подзвонив мені,— можна зробити тисячу припущень, розумієш? Лише за двадцять хвилин. Я йому сказав, що не затримаюся більше, ніж десять хвилин. Затримався двадцять. Що це значить? Це означає, що він не міг прожити цих останніх десять хвилин після встановленого, мною терміну.

— Чому? Що могло з ним статися за ці десять хвилин?

— Нічого. Те саме, що й раніше: терор.

— Та що за нісенітниця, про який терор може йтися?

Дуку стенув плечима.

— Моральний терор? Чи, може, існувала особа, яка загрожувала йому терором, який і привів його на поріг божевілля?

— Не знаю!

— Не знаєш! Знову повторюєш оте «не знаю», — образився Богдан.

За той час люди з оперативної бригади зробили фото, шукаючи слід, відбитки пальців, обшукували квартиру. Дуку, засунувши руки в кишені, дивився на навколишнюметушню докірливим поглядом і нікого не бачив, ніби його ніщо з того, що відбувалося, не цікавило. Богдан знову здивувався. Як зовсім інакше, ніж за будь-яких інших обставин, поводив себе начальник! Богдан підійшов до нього І сказав тихо, щоб ніхто не почув:

— Не будь такий засмучений, Дуку, бо, побачиш сам, ми про все дізнаємося. Коли я бачу тебе, таким пригніченим, слово честі, в мене ні до чого руки не здіймаються.

Дуку ледь помітно, сумно, майже хворобливо посміхнувся.

— Я не пригнічений, хлопчику, я думаю. Поки що це моя робота. Та ти, ти повинен рухатися.

— А саме?

— Подзвони до сусідніх квартир. Розпитай, може, про щось дізнаєшся. Наприклад, хто його відвідував останніми днями? Одне слово, мені не треба тобі, підказувати, що робити.

— Гаразд, Дуку.

За хвилину Богдан уже дзвонив до сусідньої квартири. Йому відчинила жінка середнього віку, вдягнена на вихід, що означало — вона саме лаштувалася вийти. Тому, мабуть, вона була незадоволена, дізнавшися, що той, хто дзвонить до неї, хоче з нею поговорити… Та після того, як Богдан засвідчив свою особу, Матильда Григоріу — так звалася найближча сусідка Парасківа Пенделяну, — стала трохи доброзичливіша.

Вона запросила його сісти і сама сіла, вийняла з одної полиці книжкової шафи, яка правила за бар, пляшку коньяку, наповнила два пузатих келихи, один поставила перед Богданом, іншого ж одразу випила, що свідчило про звичку, вироблену тривалим тренуванням.

— А тепер, пане, прошу мені — сказати, про що саме ви хочете від мене довідатися?

Богдан відповів не зразу. Він думав про те, чому в Матильди Григоріу тремтіла рука, коли вона підносила до рота келиха? Чи ж вона тремтить у неї завжди? Це й не дивно, якщо мати на увазі вміст бару і, головним чином, легкість, із якою вона перехилила склянку. Чи, може, вона тремтіла від хвилювання, і саме через його присутність?

— Я хотів би отримати деяку інформацію відносно вашого сусіда.

— Ви кажете про пана Пенделяну?

— Так, про нього.

Матильда Григоріу кинула на нього підозріливий догляд. Хоч вона й була дуже нафарбована, Богданові здалося, що її лице під фарбою пополотніло.

— Що примусило вас звернутися саме до мене?

— Жодної причини, пані. Просто я почав з вас.

— Тобто ви питатимете й інших сусідів?

— Так, якоюсь мірою я хочу це зробити. Та якщо довідаюся від вас про те, що мене цікавить, то, мабуть, відмовлюся.

— Якщо ви маєте намір питати всіх сусідів, то це означає, що питання дуже серйозне… дуже важливе…

— Досить важливе, пані, якщо й ви погодитесь, що смерть — важливе питання.

Матильда Григоріу здивовано подивилася на нього, потім хлюпнула собі до — келиха подвійну порцію коньяку. Хотіла налити й Богданові, та побачила, що він ще й не торкався напою. Вона чимало відпила, потім спитала:

— Його хтось убив?

Голос її захрип, і вона трохи соромилася.

— Ні! Самогубство.

— Самогубство? Ви сказали, що він самогубець?