Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

— Особа… з чарівним голосом? Що вам відомо про ту особу?

— Не має значення, що ми знаємо. Зате дуже важливо довідатись, що вам відомо про ту особу. І чому ви думаєте, ніби я щось знаю?

Тому, що Матильда Григоріу дивилася на нього якось підозріливо й роздратовано, він пояснив:

— Дивно було б, якби він вам не сказав про неї, адже ви були друзі.

— Пане, я не знаю нічого, крім того, що вона існує. Все!

— Вона приходила до нього в гості? — навмання спитав Дуку.

— Додому Парасків взагалі не водив жінок. А її, мені здається, її ніколи б не привів.

— Це вам тільки здається?

— Так, тільки здається.

— Якщо про особу з чарівним голосом вам відомо тільки те, що вона існує, то що вас примушує допускати, тільки допускати, що він у жодному разі не привів би її додому до себе?

— Пане, хоч Парасків мені ніколи не говорив про неї, я знаю, що вона існує і що звідси все нещастя.

— Від тієї жінки?

— Чи від неї? Не знаю, що вам відповісти. Може, й від неї. Може, й від когось, але у зв’язку з нею. Я майже не насмілююся подумати.

— Про що?

— Про все те, що трапилося. Мене охоплює жах!..

Раптом з Матильдою Григоріу відбулася справжня метаморфоза. Спочатку вона захвилювалася, потім неждано її охопив жах. Вона зблідла, її гарні руки затремтіли, і щоб воші, чужі, цього не помітили, вона сховала їх під стіл. Очі дивилися так само схвильовано її перелякано, бігаючи на всі боки. У Дуку було враження, що Матильда Григоріу жде дуже напружено, що ось-ось подзвонять по телефону або біля дверей. В усякому разі, ждала якихось подій.

— А що, пані, якби ви спробували нам більше довіряти?

— Як це — «більше довіряти»?

— Дуже просто й дуже звичайно. Не приховувати нічого від нас, висловити все те, що, як мені здається, ви з якихось причин навмисно приховуєте.

— Неправда! Клянусь, що я нічого не приховую.

— Ви щойно сказали, що навіть не насмілюєтеся подумати про те, що відбувалося, бо вас одразу охоплює жах. Від чого?

— Чого ви весь час мене про таке питаєте? Хочете зробити мене нещасною? Зрозумійте, їй-богу, панове, я нехочу, щоб зі мною трапилося те ж, що із Парасківом.

— Боїтесь втратити своє «я»? — спитав Богдан, який відтоді, як прийшов Дуку, весь час мовчав.

— Хіба я можу знати, що може зі мною статися? Так, може, і я втрачу своє «я» так само, як Парасків. А ви гадаєте, що цього не може бути?

— Пані, де ви працюєте?

Матильда Григоріу не відповіла. Ніби й не чула запитання. Піднялася зі стільця й дивною ходою, наче привид, підійшла до дверей на балкон. Відчинила їх неуважно, вийшла на балкон і за мить перекинула ногу через перила. Богдан, який був ближче, кинувся й схопив її руками, коли вона ось-ось мала перекинути й другу.

— Покиньте ці жарти, мадам! — крикнув сердито на неї.

Тому, що Матильда Григоріу прикинулася чи й справді була непритомна, підняв її й поклав на канапу.

— Як у біса легко ці жінки непритомніють саме тоді, коли стикаються з великими труднощами! Гадаю, що вона дійсно знепритомніла.

— Непритомна, хлопчику!

— Кількома ляпасами я поверну їй свідомість.

— Облиш її! Вона й сама опритомніє.

— Боюся, що тоді, як вона опритомніє, ми констатуємо, що… вона втратила своє «я».

— І що ж, коли таке трапиться?

Дуку глянув через плече на Богдана, потім знову на Матильду Григоріу, яка ще не опритомніла? якби в неї не здіймалися ритмічно груди, можна було б подумати, що вона мертва.

— Якби таке трапилося, я побіг би до найближчої аптеки і купив би камфори повні кишені. Говорять, вона знищує мікроби.

— Мій хлопчику, становище набагато серйозніше, ніж здається на перший погляд.

Пролунав дзвінок біля дверей. Дуку дав знак Богданові лишитися на місці, а сам пішов відчинити двері. Там був Пічоруш.

— Товаришу майор, можете зайти до сусідньої кімнати? — спитав він.

— Що трапилося?

— Хлопці знайшли мікропередавача.

— Де, Пічоруше?

— Під кришкою стола. Чудовий апарат, товаришу майор, величиною з півгоріха. Що робити?

— Поки що лишіть його на місці. І більше нічого?

— Нічого, товаришу майор.

— Шукайте далі. Може, ми ще на якийсь сюрприз натрапимо.

Пічоруш пішов виконувати наказ, а Дуку повернувся в кімнату, де лежала непритомна Матильда. Богдан поклав її голову на стілець і не спускав з неї очей. Вона мала пригнічений вигляд.

— Хто це був? — спитав стомлено Богдан.

— Пічоруш.

— Що він хотів?

Дуку не відповів. Підійшов до столу, нахилився й почав обмацувати знизу кришку й поперечки.

— Чого ти шукаєш, чоловіче?

— Нічого!

І Дуку притис вказівного пальця до вуст. Богдан зрозумів, що йому треба мовчати й ні про віщо не запитувати. Богдан дивився на нього здивовано, ніби запитуючи себе, чи не втратив раптом його начальник розуму? Та його здивування тривало дуже недовго, він здогадався, що означала дивна поведінка Дуку. Він став навколішки З другого боку стола і теж почав мацати долонею. Йому поталанило більше. Він знайшов мікропередавач, що тримався під кришкою на присосі. Він показав на нього Дуку,